Степаненко Тетяна, вчитель, Опорний заклад "Оржицька ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. І.Я.Франка Оржицької селещної ради Полтавської області"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що означає слово «війна»? Для всього людства – це сльози і страждання, біль і горе, розлука і чекання, молитва і віра. Для мене , як матері, -це розірване серце на шмаття, безсонні ночі, згасле сонце, нескінченні дні переживань і віра в силу материнської молити.

1000 днів війни для мого сина і для мене…

З першого дня повномасштабного вторгнення в Україну рф мого сина , Степаненка Артема Сергійовича, молодого,  двадцятишестирічного юнака викликали до військомату і відправили захищати Україну. Хлопець без нарікань і образ став на захист держави.

Відтоді почався відлік днів.

Тягнулися дні і ночі безперервних бої за кожен метр української землі. І настав день, коли згасло світло в моїх очах: син не вийшов на зв'язок після бойового завдання під н.п.Авдіївка Донецької області. Тільки Бог знає, що я пережила в ті хвилини, але материнська молитва і Янгол – охоронець врятували його тіло і душу.

Мій первісток – трьохсотий. Коли вийшов на відеозв’язок, то побачила не юнака, а молодого дідуся зі скляними очима , які випромінювали мертвенність.

У моїй голові витали думки, як чорні круки. Я все думала про те, що робить війна з молоддю. Цього, звичайно, йому не сказала, бо він і так пережив  пекло.

Що найстрашніше на війні – втрачати побратимів. На очах мого хлопчика загинули в тому бою (29 січня 2024р.) ТРОЄ. Вони були разом з 24 лютого 2022р. Він замкнувся в собі і не міг говорити про це. Я – мати,  мушу їхати до сина за тисячу кілометрів у військовий прикордонний шпиталь: з Полтавщини до м. Мукачево.

Зібравши всі сили, намагалася не плакати в лікарні, адже там багато молодих хлопців, які залишилися інвалідами на все життя.

Та попри це, вони не впадали у відчай, жартували про відрізані кінцівки: не потрібно купувати рукавичок і шкарпеток, та ще й не стригти нігті. А один вояка, з простреленою кінцівкою , витанцьовував на одній нозі і співав частівки. Це   –непереможність, це -  незламність духу.  

Говорять, що найкращі ліки - це родина.

Ми з донькою і дружиною сина Наталею привезли йому (і не тільки йому) смаколиків і добреників. З усього він не захотів тільки цукерок. Уже потім дізналася, що в нього не було чого їсти, бо згорів бліндаж, а в кишені залишилися - «Барбариси». Сім діб він рятувався ними від голоду, але вони були зі смаком крові. Дотепер син їх не може смакувати. Взагалі відмовився від них. Може забудеться смак крові? Навряд чи…

У медичному закладі ми домовилися про перевезення сина на рідну Оржиччину, та тільки жахи війни не забувалися вночі. Знову потекли безсонні ночі біля ліжка вже дорослого сина. Та все ж таки вдома і стіни лікують.

Після операцій і реабілітації мій захисник перебуває на Харківському напрямку у ППО, а я продовжую викладати уроки,  з учнями допомагати ЗСУ і далі рахувати дні і ночі до Перемоги, до повернення мого синочка. Чекаю щохвилини вісточки від нього і на його: «Ма, я живий!». Більше мені нічого не потрібно.

Люди, давайте разом наближати той день, коли наші військові повернуться додому. Шануймо і поважаймо Героїв , які загинули за нас з вами, щоб ми жили і раділи сонцю!

Намагаймося допомогти матері чи вдові загиблого, бо без цього ми не будемо людьми! Герої віддали свої молодість і життя, а від нас їм – шана і пам'ять. Я вірю: син повернеться і поверне мене до нормального життя, подарує онуків, допоможе відбудувати нашу державу. Слава Україні! Героям Слава!