Інна зі старенькою хворою мамою потерпали від обстрілів з 2014 року. Виїхали практично без нічого, бо на збори було всього десять хвилин

Мені 72 роки, а мамі - 94, обоє хворіємо. Я доглядала за нею. Жили ми в селі Нижнє Луганської області. Довелось поїхати, тому що там неможливо. Дочка приїхала і мене з бабусею перевезла до Дніпра. 

Снаряди летять і летять. Скло посипалось у вікнах, все двигтить. Люди ходять в бомбосховище, а у нас немає. Вони стріляють і стріляють. Ми виїхали, тому що там немає зв’язку і немає нічого. Там дуже страшно. Всі роз’їхались - як хочеш, так і виживай. У нас немає ні картоплі, ні цибулі, ніде нічого. Ми такий шок пережили, що не передати. 

Ще в 2014 році у нас почали стріляти, але тоді воно швидко закінчилось. Хата почала руйнуватись, цегла потріскалась. 

Як вдарило – хата затряслась. У мене все похололо всередині… бахнули три снаряди відразу. Мати сліпа каже: «Чого ти мене колихаєш?» Ми ледве не провалились. 

Зараз там взагалі страшно. Люди живуть і не розуміють, що це таке. Це пережити потрібно, тоді зрозумієш. Дай Бог, щоб нікому не пережити таке. Дай Бог нам повернутись додому. 

Їсти нічого було. Нас обслуговували, ще заразили нас цим ковідом. Світла і зв’язку не було ніякого: ні до доньки, ні в лікарню не подзвониш. Їздив лікар, щоб пораду якусь дати. Ліки не купиш, і їсти нічого. Крупа була, але ж саму крупу не будеш їсти. Ми потім зателефонували дочці, і вона передала сумку з продуктами. Радості було... Потім люди почали виїжджати, і ми в кутку залишились самі. Мати лежача - сліпа, не ходить, і я слаба. Тут таке робиться, а ми залишились самі. Мені 72 роки, а вмирати не хочеться, ще хочеться пожити. 

Потім дитина моя приїхала і сказала, щоб через десять хвилин були в машині: «Якщо через десять хвилин не вийдете, я розвертаюсь і їду геть». У мене сумки були зібрані, тож що змогла, схопила. Телефони залишились на столі. Тепер там хати відчинені - окупанти що хочуть, те й роблять.

Важко це пережити. Зараз живемо під чужим дахом. Зима йде, а у нас немає одягу, взуття - потрібно все купити. Я не знаю, що буде далі, як ми будемо виживати. Дочка з зятем втратили роботу. Кожен день переживаю. В постійному стресі, не знаю, як завтра буде. 

Якби війна зараз закінчилась і повернутись додому. А коли вона закінчиться - тільки Бог знає. Дома - «ЛНР». Люди паспорти змінюють, пенсії дають, але як на них вижити? Потрібно купити памперси, ліки. Я сама хворію, мати хворіє - потрібні ліки і за щось їсти. Там зараз немає ні вугілля, ні світла, і люди голодують.