Борисенко Катерина, вчитель, П'ятигірський ліцей Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

Л.В. Костенко

Двадцять третє лютого…Середа…Робочий день…Сім уроків поспіль, група подовженого дня, учнівські роботи, купа зошитів, підготовка до пробного ЗНО з 11 класом, гора роздрукованих аркушів; ніби все спокійно, але ще досі моторошно від сну, який стоїть перед очима: наш ставок у селі, повний крові, поруч валяються чиїсь руки, ноги. Я намагаюся перейти греблю – не можу, хочу крикнути, але також не в силах: страх стискає  моє тіло, повністю паралізує, попри все крик виривається назовні, збігаються всі мої рідні, намагаються мене заспокоїти, говорячи, що мене, мабуть, чутно на першому поверсі, потихеньку приходжу до тями, уся мокра, згадую, що мені  на роботу треба вставати о 5.20 та їхати до сусіднього селища, бо вчителем уже багато років поспіль працюю саме там.

Намагаюся зібратися, працюю далі. Та ось, нарешті робочий день завершується, і я збираюся додому. На порозі школи зустрічаю колегу, запитую : «Вам не здається, що розпочинається війна?».

Чую у відповідь підбадьорюючі заперечення, трішки заспокоююсь та біжу на зупинку. Доїжджаю до свого села, проходжу повз центр реабілітації для дітей сиріт, чую моторошні крики сичів. Вони завжди кричать, а це якось по- особливому : їх багато, і звуки лунають з усіх сторін центру. Знову вмовляю себе, що це всього лише птахи відчувають прихід весни.

Виконавши усю вечірню роботу, лягаю відпочивати. Але прокидаюсь не від звуку будильника, а від телефонного дзвінка. Чую голос сестри : «Прокидайтесь, розпочалась війна!»  Кілька секунд стою мовчки.. Війна..

Війна… До 24 лютого це було якесь далеке, але дуже страшне слово. Його значення набуло іншого змісту, вона розділила  життя на «до та «після». Розпач, страх, нерозуміння того, що відбувається- це лише частинка виру моєї душі.  Саме в цей день мої учні повинні були писати пробне випробування з української мови, також збиралися відправити світлини на обласний фотоконкурс «Чарівна природа рідного краю».

Який дисонанс! Ці фото так і залишаться лежати в квартирі, яку вже через декілька днів безжальні нелюди закидають бомбами.

Розпочинається зовсім інша сторінка життя, виживання та боротьби, сторінка, яка триває й досі… Шлях відчаю, поневірянь та жаги до перемоги.

Сестра благає забрати її разом з племінником з Балаклії, бо дуже страшно волає сирена, люди бігають, кричать, збираються. Наш директор прохає повідомити батьків та дітей про тимчасове припинення занять. Пишу повідомлення, намагаюся заспокоїтися, але не виходить.

Забираємо рідних, приймаємо рішення перейти тимчасово жити із квартири на третьому поверсі до будинка дідуся, який розташований в іншому краї села. У цій домівці не жив ніхто майже сім років.

Закипіла робота, трішки облаштувалися, поприбиралися в підвалі. Почалися дні виживання під землею : постріли та вибухи було чути майже цілодобово, але найстрашніше було о 20.00, як за розкладом, літаки ворога вилітали на свої злочинні завдання. Перелік довгий: Балаклійська воєнна база, ремонтний завод, кидання бомб на місто Ізюм. Спочатку чувся гул, потім літак, починав знижуватися, здавалося, що ось- ось  він  кине свою смертельну зброю.

Ми бігли до підвалу, плакали та кричали, бо було дуже страшно. Мій восьмирічний син просто дивився, навіть не схлипував, а просто відкривав рота. Це була його така реакція на стрес.

Жах продовжувався. Третього березня росіяни зайшли до села Гусарівка, а вже сьомого увечері розпочався бій між бійцями 93 бригади «Холодний Яр» та окупантами. Усю ніч ми пробули у холодному підвалі. Це маленький льох ,в якому бабуся зберігала капусту та буряки. Всього лише якихось чотири кілометри нас відділяли від ворога.

Бій був пекельний , кожний удар був, ніби поруч, усе навколо дрижало, діти плакали, моя мама голосно читала молитву. Хвилини переростали в години.

Почулись чиїсь кроки, вони наближалися, важкі чоловічі кроки по мерзлій землі. Ми завмерли.. Хто це? Наш боєць чи росіянин? Я відчувала своє дихання. Людина підійшла до дверей, секунду постояла, а потім піднялася на горбок над нами.

Секунди, здавалися, вічністю… Кроки почалися віддалятися, ми зітхнули з полегшенням.

Болючі спогади бентежать душу. Було усе: авіаудари по селу, які повторювалися кожного дня, удар по нашому будинку, моє поранення руки та остаточне рішення про виїзд та вивезення дітей на більш безпечну територію. Виїжджали під обстрілами, залишивши все, але у нас було найголовніше- це наше життя.  

Потім були поневіряння Україною : Полтавська та Чернігівська області, сотні добрих облич, їх готовність допомогти, чужина, життя у волонтерів та заняття онлайн зі своїми учнями.

Але кожен раз я згадувала свій дім, свою квартиру, яких вже немає, своє довоєнне життя і зробила висновок : що ворог може забрати все, окрім віри, любові до Батьківщини, свободи та пам’яті.

Не забуваймо про тисячі вбитих та закатованих! Лише в одній Гусарівці більше двадцяти людей, розстріляна родина Горяйнових з маленькою дитиною, вісім вбитих авіабомбою у сусідньому Слобажанському, серед них мій учень Микита Бородін і тисячі, тисячі….

Я повернулася додому, туди, де немає нічого. Відбудовуємо по цеглинці і віримо, що нас знищити неможливо! Слава бійцям ЗСУ! Слава Україні!