Ольга Павлівна дуже засмучена, що в її селі потерпають люди не тільки від обстрілів, але й з-за важких обставин життя

У перший день війни я приїхала до доньки. Була в неї цілий місяць, мене додому не відпускали. В хаті не було світла, був поганий зв'язок телефонний. Потім я все-таки не витримала й кажу: «Як хочете, я поїхала додому». Син мій опинився в окупації. Він жив поряд, у селі Новоселівці. Вони прожили майже місяць, а потім втекли звідти. 

З квітня по жовтень я була в Токмачці. Город посадила, а коли стало дуже холодно, то вже не витримала. Я їздила в Запоріжжя до внучки, щоб стрес трошки зняти, а взагалі була дома. Нерви не витримують, щоб постійно бути там. Особливо вночі. Тоді дуже бехкають, ти не знаєш, звідки летить. Удень легше, а вночі дуже страшно. А зараз ще й холодно. 

Війна наробила дуже багато шкоди: усе розбите, згоріли хати. У мене самої хата без вікон. Світла немає, газу немає. А як морози будуть, що тоді? Топи не топи, а все одно холодно, тому я переїхала. Зараз я в селі Преображенці. Мені виписали ліки, я повинна пролікуватись, а потім буду їхати в обласну онкологію. 

У Преображенці було спокійніше, але вже тиждень, як почали й сюди гатити. Всі дахи розбиті. Вулиця, по якій ми ходимо, також. Почало й сюди залітати, а раніше спокійніше було. 

Шокувало те, що ми з перших днів війни без світла. У нас його ніхто не ремонтував. Тут, у Преображенці, буває, немає світла, але його ремонтують. Тут не втекли електрики. А в нас усі втекли, і ми з квітня без світла. Я не знаю, як раніше люди жили без нього. Ще й зв'язок поганий. Як вийдемо на шосейну дорогу, там ще є зв'язок, але боїшся, що тебе обстріляють. 

Зараз стріляють так, що ти не вгадаєш, де саме. Раніше стрельнули – і ти орієнтуєшся, куди летить снаряд. Зараз чуєш тільки тоді, як у повітрі вже розривається над тобою й осколки летять. Стільки людей вбило осколками! 

У мене на городі в одне й те саме місце двічі снаряд влучив. Через цей снаряд вилетіло скло. Як залізеш на горище – дах весь у дірках.

З вулиці дивишся – наче цілий,  а на горище залізеш – у дірках. 

Слава Богу, нам брезенти видали для даху, дрова. Допомагає наша громада. Часто нам привозять гуманітарку. Щонеділі обов’язково хтось привозить. Зараз у нас три рази на тиждень приїжджає маршрутка, привозить людей у Токмачку й забирає. До того не їздила. Це дуже гарне діло. 

Сказати правду, мені не віриться, що війна скоро закінчиться. Нічого не рухається. Як було, так і є, ніяких змін немає. Війна в Донецьку була вісім років, здається, і в нас вісім років буде. У нас немає в селі росіян. Вони зараз за шість кілометрів від мене. Їх досі не вигнали, тому нас обстрілюють з усіх боків. Село розбите, а там ще чоловік п'ятсот живе. Немає людям куди їхати, немає з чим. Щоб кудись виїхати, потрібно оплачувати квартиру. А за які гроші? Там залишилося багато людей, які взагалі ще пенсії не отримують. Рік ще точно війна триватиме.