Ніконов Дмитро, 9-в клас, Дніпровський науковий ліцей інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання — Рощупкина Світлана Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли мені було 12 років росія, як країна-агресор напала на нашу країну Україну. О 5 годині ранку я почув звук від вибуху, я прокинувся і не зрозумів, що відбувається. Потім було ще два вибухи і я злякався. Настільки, що, хоч і в мені все ще була невизначеність і нерозуміння того, що відбувається, основні емоції були глибокими і всеосяжними. Мені було дуже страшно. Я зрозумів, що те, що зараз відбувається, може змінити моє життя назавжди. Подальші події відбувалися немов через чорно-білу кіноплівку: тато йде за машиною, заправляючи її на майбутнє, переповнені магазини і заправні станції та натовпи людей, які ще не розуміють, що відбувається в їхньому житті.

Усі ці жахи проходили через мене, немов я дивився одночасно в усі камери відеоспостереження по всій країні.

Наша сім'я переймалася тільки одним питанням, що робити далі, з цими подіями.

Наступні дні пройшли монотонно і безрадісно: ми дізнавалися різні погані новини. Наприклад, щось захопили, що кудись прилетів снаряд. Було багато горя в нашій країні. Водночас ми самі перебували на дачі й не знали, що нам робити далі.

Через тиждень мама прийняла рішення про евакуацію до Польщі. Я був здивований, тому що це важливий і складний крок. У мене два брати, старший і молодший, і мама відповідальна за наші життя, у зв'язку з небезпечною ситуацією краще було відвезти нас в безпечне місце.

Ми сіли в евакуаційний поїзд, який прямував до Хелма. Їхали в нікуди, в невідомість, оскільки жодного разу не були закордоном. 

На наших очах були сльози через розставання з нашими близькими, нашим будинком, нашим звичним життям. Для мене це було дуже болісно.

Ми дуже довго їхали. Коли проїжджали можливі місця обстрілу, у поїзді вимикали світло. Усі навколо вимикали телефони, і ми на одному диханні в темряві проїжджали такі ділянки. Було дуже страшно.

Нарешті через добу, десятого березня 2022 року, ми приїхали в Хелм. Моєму маленькому братику тоді було 6 років. І він був дуже втомленим від такої тривалої поїздки. Коли ми приїхали, було дуже пізно, але довелося кудись йти. Пройшовши митницю, ми потрапили на польський вокзал. Там було багато людей, волонтерів і дітей. Волонтери давали всім різноманітні продукти, медикаменти, речі. Нам дали пораду їхати у місто Люблін, оскільки Хелм був перенасичений біженцями. Ми сіли в поїзд дуже втомлені й перелякані.

Після прибуття ми хотіли тільки одного: виспатися і відпочити. Нас тимчасово відправили до школи, де був спортзал, там було страшно.

На вокзалі ми познайомилися з дуже чудовою людиною волонтером Марчиним. Марчин заїхав до нас у школу і забрав нас. Він знайшов нам житло в селі Пьотровіце та облаштував нам проживання на перший час, подарувавши нам багато корисних речей для нашої зручності. Так і почалося наше проживання в Польщі, яке тривало цілий рік.

Хочеться подякувати усім жителям Пьотровіце і Любліна за дуже теплий прийом протягом року.

За занепокоєння, за теплоту по відношенню до нас і розуміння всієї складності нашої ситуації. Таких людей виявилося багато і вони досить багато для нас зробили. Вони допомагали влаштуванню Сашка в садок, організації навчальних місць у будинку культури для нас, речами і продуктами. Зараз я вважаю Пьотровіце своєю другою домівкою, через те, що там я відчув себе у спокою після подій, що трапилися.

Рівно через рік, у березні 23-го, ми повернулися в нашу рідну Україну. 

Тепер я розумію, що ми тут навчаємося, для того, щоб у майбутньому внести свій вагомий внесок у відновлення і розвиток моєї Батьківщини.

Ні де немає кращого місця, ніж рідна домівка, там де ти народився і виріс, незважаючи на те, що скрізь де ми були з братиками, нас зустрічали з теплотою, добротою і турботою!

Зараз мені 14. Ми зі своєю родиною продовжуємо жити і радіти кожному дню в моєму рідному місті Дніпро, незважаючи на тривоги та вибухи.