Маркварт Артем, 9 клас, Широкобалківська гімназія Біляївської ОТГ Одеського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маркварт Любов Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Артем, мені 14 років, і я живу в невеликому селі Широка Балка Одеської області. Я завжди думав, що моє життя тут спокійне й затишне. Коли почалась війна між Україною та Росією, я не одразу зрозумів, як сильно це змінить мій світ. Тепер минуло вже 1000 днів від її початку, і ці три роки зробили мене дорослішим, хоча я все ще залишаюся хлопчиком, який любить футбол і грати з друзями.

Спочатку здавалося, що війна не стосується мене. Адже мій дім далеко від місць, де лунають постріли. Але з часом усе змінилося.

Кожен день приносив нові новини – люди, яких я знав, йшли на фронт, хтось отримував поранення, хтось повертався додому з глибокими душевними ранами. Моя школа також змінилася: уроки були онлайн, тому що були побоювання за безпеку дітей та вчителів, часто приходили різні попередження. Всі говорили про війну – навіть маленькі діти знали, що відбувається щось страшне. На початку війни я не міг зрозуміти, чому Росія напала на Україну. Ми ж сусіди, маємо спільну історію. Але війна показала, як важливими для українських людей є свобода, право на вибір, мова, культура.

Дорослі постійно говорили про те, що ми маємо бути сильними, бо захищаємо не тільки свою землю, а й своє майбутнє.

Однією з найбільших змін для мене стала волонтерська робота. Наше село вирішило допомагати військовим: ми збирали теплі речі, продукти та ліки для тих, хто зараз на передовій. Моя мама інколи брала мене з собою на збори допомоги, і я бачив, як навіть старенькі бабусі та дідусі, які ледве можуть ходити, приносять все, що можуть. Це навчило мене співчуттю та відповідальності за свою країну.

Коли бачиш, як село об'єднується заради спільної мети, то починаєш розуміти, що ти – частина чогось більшого.

Я також почав більше розуміти, наскільки важлива освіта. Раніше я сприймав навчання як обов’язок, але тепер розумію, що знання – це сила. Вчителі часто нагадують нам, що ми маємо вчитися заради майбутнього, щоб будувати нашу країну, коли настане мир. Вони кажуть, що майбутнє України залежить від того, наскільки розумними й сильними ми виростемо. Це мотивує мене старатися на уроках, хоча іноді важко сконцентруватися через постійні новини про війну.

Найважче для мене – це переживати за рідних і друзів. Деякі мої родичі переїхали з окупованих територій, і я бачу, як важко їм адаптуватися до нового життя.

У них були домівки, які вони залишили, у дітей – школи, які вони любили, друзі, з якими вони вже не можуть бачитися. Ці історії допомагають мені цінувати те, що маю зараз. Я почав більше часу проводити з родиною, бо знаю, що вони – моя підтримка і безпека. 1000 днів війни навчили мене цінувати кожен момент. Я зрозумів, що життя може змінитися дуже швидко, тому важливо бути вдячним за кожен день.

Війна змінила мене, але я впевнений, що ми переможемо. Ми маємо залишатися сильними та підтримувати один одного.

Я мрію, що одного дня ми більше не будемо ховатися під сирени, що ми зможемо вільно жити у своїй країні без страху. Ці три роки були випробуванням для всіх нас. Але я впевнений, що мій шлях ще не завершено. Я хочу зробити все, щоб допомогти Україні, навіть якщо зараз це маленькі кроки. І я вірю, що коли війна закінчиться, ми станемо ще сильнішими та об’єднаними.