Як і коли для вас почалася війна?

У 2014 році почалася. Ми саме на «червоній зоні», на лінії на самій стоїмо. Ой, Господи, під обстрілом була. Таке над головою летіло, що я під парканом лежала. Вилізла звідти біла, як міль, і головне лежала «бортом» (сміється). Прямо в «борт» осколки летіли. Не знаю, як я жива залишилася. Усе розвалене, усе розбите.

Ваш будинок цілий?

Вікна там повилітали, сарай розвалився. Але так, як у людей будинки розвалило, так ні, звичайно. У порівнянні з тим, ще й терпимо.

Ви під час активних дій виїжджали кудись?

Ні, нікуди. Та куди? Де я потрібна, бабка стара? Господи, прости.

Із трьох боків ми оточені стояли. Били нас, не зрозуміло, хто і за що. Їдемо в селище, а нас били прямою наводкою. Звідки били, що били? Ми нічого не знаємо. Нас били – це ми знали – щодня. І на день по кілька разів.

Ми то в підвали ховалися, то вже не стали і ховатися. Уб’ють так уб’ють. У підвал у нас сховалися сусіди, а дід там залишився старий. Але вони, поки він добіг, міна просто в підвал. І вся родина загинула, а його викинуло аж на вулицю. Хоч ховайся, хоч ні...

Про що ви говорили з рідними, із сусідами під час активних бойових дій?

Та що, лаялися (сміється). Лаялися на тих, хто стріляє. Додуматися до такого, щоб свої своїх били. Ой, ну що там говорили.

Які зміни принесла війна у ваше життя?

Ну, які зміни? Усе зруйноване. Молодь бідну цю загнали взагалі, пенсіонери на межі виживання. Ціни ростуть без кінця і без краю. Досі стріляють, хоч не так, звичайно, часто. Гарного нічого немає.

Якби гуманітарку не давали, так нам і повиживати не можна. Уже ми такі, що не в змозі самі працювати. Хоч щось із городів, але потрібно найняти людей. А тут ціни на газ, на світло, загалом, караул. У нас пенсії не вистачає – три тисячі мені заплатити потрібно тільки комунальні. Ну як жити?

Поруч родичі є?

Сина поховала два з половиною роки тому. А внуки розкидані по білому світу, не бачу їх. Із 2014 року не бачу нікого. Тільки по телефону іноді спілкуємося, розповідають.

Ви про щось мрієте?

Ой, щоб був мир. Нехай там уже наш уряд думає хоч трохи про людей і подбає. Його ж все припинити можна. Та хоч побачити своїх дітей, своїх онуків. Це ж треба, не бачити ні дітей, ні онуків, ні родичів.

Страшна самотність?

Луганськ за 14 кілометрів від нас, там живуть усі. Я тут народилася, тут народилися всі мої діди і прадіди. Ми нікуди ніхто не виїжджав ніколи, а тепер ми не можемо навіть спілкуватися. Хочеться тільки миру, більше нічого.

Змінилося ставлення до життя у вас через війну?

Та ну, звичайно. Усе через війну. Для чого ми живемо у страху в цьому? Хіба можна так? Зміни які? Боляче не за себе, ми вже віджили. А внуки, а правнуки? Все розбите. У нас таке гарне селище було. Ви б глянули тоді і зараз. Це стоять руїни, будинки залишені, усе заросло, школу закривають, медпункт закрили. Школа тепер буде за сім км.

Ну як дитину в перший клас доставити? І то, буде тільки 9 класів. А якщо 11, то потрібно аж в Айдар, 70 кілометрів їздити. Що це таке? Шкода дітей, ми вже байдуже. А ось діти і внуки наші що побачать? І що вони бачать зараз?

Ви отримували або члени вашої сім’ї гуманітарну допомогу з 2014 року?

Отримувала. Якби не гуманітарка, ми б взагалі тут подохли. Так що дай Бог здоров’я тим людям, що давали нам цю гуманітарку.

А від кого ви отримували? Від якої організації або від окремих людей?

Та від різних організацій. Я вдячна тим людям. Дай їм Бог усім здоров’я, що нам допомагали.