«Не знаю, як далі жити»

Марії Кузнєцовій все у житті діставалося працею, але вона ніколи не скаржилася. У війну поховала стареньку матір, а рік тому коронавірус забрав сина. Залишилась у напівзруйнованому будинку зовсім одна з гіркими спогадами.

Я змалку звикла до важкої роботи. Мама мене виростила сама, жили бідно. Поки молода була, із чоловіком господарство тримали. Виховали трьох дітей, а тепер живу сама. Я давно одна, добрі люди мені допомагали. Дочка живе у Житомирі, син до неї поїхав, коли війна почалася. Другий син помер у грудні від коронавірусу. Далі не знаю як жити.

Коли війна почалася, я була вдома сама. Будинок стоїть просто біля дороги, і коли по ній танки пішли, у хаті кути полопалися і стіни посередині потріскалися. Сильно гриміло, у когось хата згоріла, комусь потім відновлювали. У мене й досі вікна вибиті, треба хоч плівкою затягнути.

У війну я за матір'ю доглядала, їй був 101 рік. Вона у мене золота була, за своє життя шість чи сім медалей за доблесну працю отримала. А під час обстрілів нам з нею не було куди подітися, сиділи в хаті і трусилися. Дуже страшно було. До батюшки в город міна впала, а нас пронесло. Дякувати Богові, що зараз тихо.

Під час війни від Фонду Ріната Ахметова продукти нам давали: гречку, макарони, квасолю, олію, консерви. Це велика допомога для всіх, хто старий та хворий. Нині я вже нікуди не ходжу, сусід хліб приносить. Пенсію тримаю, щоб дрова взимку купувати.

Моя мрія – щоб Господь дав здоров'я, миру мені та дітям, діти у мене добрі. Пожити ще хочеться, хоч і здоров'я нема. Зараз мені більше нічого не треба. Молюся, щоби діти жили добре і мир був.