Коваленко Антоніна Вікторівна, вчителька КЗ «Харківський ліцей №140 Харківської міської ради»

«Війна. Моя історія»

Мене звати Антоніна. Я – звичайна вчителька початкових класів з Луганської області, яка приїхала з чоловіком підкорити місто Харків у 2019 році. Ще тоді, ми навіть і не знали, що чекає на нас через кілька років…

Часто я чую  від людей, що «наше життя змінилося на до і після». Моє – не стало, на жаль, виключенням. На початку лютого 2022 року ми з чоловіком і маленькою донечкою жили звичайним життям: планували переїзд на іншу квартиру, збирали речі, будували плани на майбутнє. 23 лютого. Ми утрьох гуляємо на вулиці, спокійний вечір. Вже всі речі зібрані у валізи і коробки, чоловік розібрав дитяче ліжечко. Все нарешті було готове до того, щоб 25-го перевезти речі.

24 лютого. Четверта година ранку. Як завжди у цей час, я погодувала донечку, поклала спати, і сама намагалася заснути. І раптом чую те, про що ніхто навіть і не міг підозрювати: вибух, ще один, ще і ще.

Одразу, підірвавшись з ліжка, ми з чоловіком побігли до вікна і побачили вдалині стовпи диму, полум’я, а в душі – панічний страх і нерозуміння того, що робити далі. У вікні ми спостерігали за  людьми, які швидко бігли в сторону метро, інші – кидали валізи у багажник машини і швидко кудись їхали.

Нам їхати було нікуди. Наші рідні – в Луганській області, там також було неспокійно і загострювалася ситуація. А далі, з кожною годиною цього дня, ставало все страшніше. Черги у магазинах, банкоматах, звуки вибухів, літаки, які пролітали над нами.

Першу ніч ми провели у підвалі сусіднього будинку. Чоловік поклав дощечку на каналізаційні труби, я підстелила ковдру, на руках донька, якій всього 9 місяців. Наша крихітка спала на моїх руках, і навіть не підозрювала, які жахіття відбуваються навколо. Я навіть і уявити не могла такого місця для ночівлі. За що? Чому ми? Як так? Такого ж не може бути? Це все нереально, це страшний сон!

Другу ніч ми також планували провести у підвалі, але ми вирішили, що в таких умовах не можна, і пішли додому. Я поклала донечку у ванну, сама лягла на підлозі біля неї, чоловік поруч. Це була моторошна ніч. Наступного дня ми вирішили піти до школи, яка знаходилася поруч. Там працював мій чоловік.  Зі знайомими людьми було якось легше це все переживати. Але з кожним днем ставало страшніше.

Ніхто не знав і не розумів того, що очікувати далі. В підвалі школи ми провели майже тиждень. Ми трималися, ми були сильні. Але, 3 березня, я вже сказала чоловіку, що більше не можу, що мені страшно за доньку. У той день я усвідомила, що дійсно почалася війна…

Ніч була жахлива, вибухи не закінчувалися, а ставали все ближче і гучніше. І ми вирішили їхати. Чесно, мені на той момент було байдуже куди, аби в те місце, де моя донечка була б у безпеці.  Вранці, 4 березня, ми зібрали все найнеобхідніше в одну дорожню сумку, викликали таксі. Ситуація у місті була дуже небезпечна. Коли ми сіли у машину, десь поблизу почувся сильний вибух. Таксист натиснув злякано на педалі газу і ми поїхали.

На вокзалі – багато людей, було холодно і страшно. Ми довго чекали, коли прибуде потяг, але, навіть у той момент, не знали куди їхати. Я сказала чоловіку, що сідаємо у той потяг, який приїде першим. Наш шлях прямував до Львова. 25 годин дороги, було дійсно важко. Але, головне, що ми їхали у безпечне місце. Ми – разом. І всі труднощі – подолаємо. Ми вистоємо, адже українці – незламний народ!

Уже минуло півтора року, як ми знаходимося з родиною у Львівській області. Я працюю дистанційно у Харківському ліцеї. Донечка відвідує місцевий садочок. Повертатися у Харків – поки що боїмося. Але, я вірю, що наша ПЕРЕМОГА настане дуже скоро! І ми зможемо повернутися додому, до рідного міста.