Унжакова Єлизавета, учениця 9 класу КУ "Пологівський ліцей "Основа" ПМР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Маркітан Лідія Володимирівна

«Війна. Моя історія»

Війна… Вперше  з цим поняттям  зіткнулася на уроках історії. Вивчаючи військове протистояння давніх народів та країн,  була впевнена,  що у XXI столітті  людство, пам’ятаючи жахливі події Другої світової війни, не допустить подібного. Але 24 лютого  2022 року війна прийшла в наш дім.

Цей день закарбувався в мою пам’ять дуже чітко. Був карантин, до школи не ходили,  вчилися – дистанційно, тому тимчасово мешкала у бабусі з дідусем. Прокинувшись зрання,  почала дошивати фартушок на урок праці, бо ввечері щось завадило довести цю справу до кінця. Пролунав неочікуваний дзвінок – це була мама. Вона схвильовано щось говорила, я навіть одразу не змогла зрозуміти, про що вона. Особливо різко звучали слова “війна”, “скоріше збирайся”. По тілу побігли дрижаки. Невже?!!! Не може бути!!! Ні! Тільки не війна…Хоча на той момент навіть до кінця не усвідомлювала значення цього слова.

Потяглися тривожні часи в очікуванні позитивних новин. Пам’ятаю  день, який добре відклався в моїй пам’яті: це був день першого вибуху. Матусю викликали на роботу, а я з сестрою були вдома. Почувши сирену, ми спустилися у підвал. Добре, що мамина робота знаходилася неподалік від бабусиного помешкання, тому вона одразу прибігла до нас. Ми дуже хвилювалися за неї, а особливо, коли почули вибухи. Гучний вибух викликав у мене велике занепокоєння, тривогу та  паніку.

На початку березня в наше місто Пологи прийшли окупанти. Вибухи почастішали. Найстрашніше - це ніч.Спочатку ми сиділи у ванній кімнаті з подушками, ковдрами та матрац над головою, щоб вразі чого не пошкодити голову. Ти лежиш у страху, починає трясти й колотити. Падаєш на підлогу, закриваєш голову руками та розумієш: це просто інстинкт самозбереження, це не допоможе. Пізніше перебралися у підвал до сусідів,  бо стало ще гучніше, а також зникло  світло, газ та вода. Згодом ми дізналися  про бомбосховище біля нашого будинку. Туди ми ходили разом із сусідами. Мріяла нормально поспати, не підхоплюючись кожні пів години, сходити в душ, поїсти нормальної їжі.

У магазині почали зникати продукти, а головне  - не було хліба. І спекти не могли, бо дріжджів ніде в місті не можливо було знайти. Холодно (морози неочікувано вдарили до -13 градусів), голодно, і зв'язок відсутній. Потягнулися важкі довгі дні.

В середині березня ми вирішили виїжджати   до Запоріжжя. Це був не легкий шлях: часто нас зупиняли окупанти на блокпостах, перевіряли документи та речі, які ми взяли з собою. Коли ми їхали по трасі, то на узбіччі дороги бачили  розбиту  техніку. Це було жахливе видовище. Але ще більше напруження викликали міни, які лежали на окремих ділянках дороги. Нарешті замайорів жовто-блакитний прапор. Ми зрозуміли: там наші! Почувши рідну мову, важко було стримати сльози.

Не затримуючись у Запоріжжі, ми вирушили у Польщу, хоча мама дуже вагалася, бо не хотіла покидати батьківщину. Але бабуся з дідусем її переконали, вважаючи, що основне завдання мами – вберегти та захистити дітей.

Раніше я чула про евакуаційні потяги, навіть бачила їх у кінофільмах про війну. Але не очікувала, що мені теж доведеться пройти через ці випробування, починаючи з посадки у потяг і закінчуючи прибуттям в чужу для нас країну. Вагони були переповнені, але люди, мабуть, розуміли, що в цей час треба підтримувати один одного, і тіснота сприймалася біженцями спокійно.

У Польщі нас зустріли волонтери та направили до місця тимчасового проживання. І почалося наше життя на чужині.

Вже на той момент  розуміла, що моє життя не буде таким як раніше, що мені необхідно вчитися жити в нових умовах, без рідної школи, без друзів, без рідних, які залишилися в Україні, без улюблених занять хореографією.

Минуло півтора року від тоді, як ми залишили наш рідний дім. Поступово життя увійшло в певний ритм. З минулого навчального року,  навчаюся дистанційно зі своїми однокласниками, на жаль, заняття з хореографії продовжити в мене не вийшло, зате  змогла знайти нових друзів, які так само як і я виїхали з України.

Але мене не залишають сумні думки за рідним домом,  з нетерпінням чекаю звільнення нашого міста та усієї Запорізької області. Мене не покидає надія, що наступний навчальний рік я буду сидіти за партою у своєму рідному ліцею.