«Не знали, як далі жити. Потім нічого, звиклися»

Спочатку ми не розуміли, що відбувається. Думали, що це якийсь сон, і все це пройде дуже швидко, цього ж не повинно бути. Ми не вірили, що буде війна.

Коли стріляли, треба було ховатися, а ми виходили і дивилися, звідки і куди стріляють. Потім почали якось об'єднуватися, вже й дітей кликали до себе, щоб бути разом.

Ми з Щастя в село переїхали, тому що тут є підвал. Було кілька страшних епізодів, коли ми там сиділи.

У нас в селі, слава Богу, ніхто не постраждав. Просто постійно були чутні постріли, постійно перебували військові. Раніше ми тут стільки солдатів ніколи не бачили, тому було дуже страшно. Ці вертольоти літали прямо над будинками практично - навіть видно було людей всередині. Вони хоч і в балаклавах, але їх чітко було видно в цих вертольотах. Вертольоти парами літали.

По дорозі біля нас військові їздили, бойова техніка йшла. Насторожувало, що вона проходить повз двір. Потім у нас люди з автоматами з'явилися, ми їх боялися. Сиділи вдома, як миші. Навіть собаки по дворах не гавкали чомусь.

Тоді нам ще й перестали пенсії давати. По півроку грошей не отримували. Рятувало те, що у нас є земля і ми можемо посадити собі хоча б картоплю, помідор, огірок, і законсервувати. На це і розраховували. А коли зрозуміли, що це затягнеться надовго, не знали, як далі жити. Потім нічого, звиклися.

Нам допомагали різні організації. Фонд Ріната Ахметова давав щомісяця продукти. Червоний Хрест видавав раз на півроку. Ми вдячні всім, хто нам допомагав. Для пенсіонерів, які і так ущемлені, це велика допомога. Ми б самі це все не купили. Я дуже всім вдячна.

Не знали, як далі жити. Потім нічого, звиклися

Хотілося б, щоб цієї війни взагалі не було, все це хочеться забути. Але нещодавно ми знову чули постріли. Не зовсім поруч з нами - далеко, але це відразу нагадало 2014 рік.