Перший день війни був спокійним. У березні вже почалися обстріли, а 19 березня нас окупували. Я всю окупацію залишалася вдома, у Снігурівці. 

Світла і води нас не було. А за продуктами і речами першої необхідності їздили до Херсона, або купували у нас на базарі. Нелегко було, але якось викручувались. 

Найстрашнішими були вибухи. Не знали, куди дітися, і чи прокинемося зранку. Я найбільше боялась за це. 

Я сама живу. Перед війною син поїхав на роботу до Польщі. А у травні місяці, коли тут непереливки було, його дружина поїхала з дітьми до нього. Мене ніхто туди не кликав, та і я боялась залишати хату і господарство без нагляду. 

Окупанти до нас зайшли тихенько і пішли так само. Повтікали вночі. Якби залишились, то від Снігурівки мокрого місця не лишилося б. Коли прийшли наші війська, то була така радість, що не передати словами. 

Коли вже зовсім складно у психологічному плані, приймаю таблетки. А так терплю. До погреба не піду, а до бомбосховища далеко. Що буде, те й буде.

Я думаю, що майбутнє буде світлим. Не будемо нічого боятися, і все буде добре.