Перший день війни був жахливим. Ми його й досі пам'ятаємо, бо у нас останні ночі летять і "шахеди", і ракети. Сьогодні на село чотири ракети впали. На Великдень у Снігурівку дванадцять ракет влучили. Нам тут несолодко живеться. Пережили вісім місяців окупації. Ми розташовані у шести кілометрах від Снігурівки. Ми не були окуповані, а Снігурівка перебувала в окупації вісім місяців. 

До нас прилетів снаряд прямо у хату. Тепер ми живемо у літній кухні. У хаті потроху робимо ремонти. Немає ніякої допомоги ні від кого. Хворіємо. У чоловіка - панкреатит і виразка шлунку. Зараз - загострення, бо весна. 

Ми не виїжджали. Нашому батькові 85 років. Він ледве на паличках пересувається. У селі залишалося 50 осіб. Дітей з онуками вивезли аж у Одеську область. Вже повернулися.

Ми два місяці прожили без нічого. У нас навіть шматка хліба не було. До нас не приїжджали волонтери. Ми, всі п'ятдесят людей, виживали, як могли. До нас усі боялися їхати, бо нас бомбили і вдень, і вночі. Ми у підвалах жили. Виживали тими запасами, які у нас були. Через два місяці почав до нас пробиватися снігурівський волонтер. Приїжджав, привозив нам продукти раз на два тижні. 

Одне одного ми дуже підтримували. Гасили разом хати після влучань. У нас не було ні води, ні світла. Недавно лише з'явилося світло. Води і досі немає. Нас рятує, що якраз перед війною ми пробили собі свердловину. Цілу війну ми рятували усіх п'ятдесят односельчан нашою водою. Підключали генератор і качали воду. Всі заощадження, які у нас були, ми витратили на бензин. Він коштував і 80, і 100 гривень за літр. 

Влучило у хату нам і сусідці. Загорівся будинок, ми ввімкнули генератор і ми всі разом загасили. Пережили ми дуже важкі події. 

1 вересня 2022 року мені найбільше запам'яталося. До обіду нас обстріляли 37 разів. Упало саме на житлові будинки. Я ніде не ходила далеко, тільки у двір. Було небезпечно. 

Такі події дуже сильно вплинули на нервову систему. Постійно приймаю заспокійливі. Валер'янку п'ю, мелісу, чаї трав'яні. 

День визволення був щасливим. Хоч ми і не були окуповані, у селі жили наші хлопці-захисники. Ми їм допомагали, а вони - нам. Вони бачили, як ми бідуємо. Ми тепер спілкуємося, зідзвонюємося. Вони ділилися з нами продуктами, а ми - з ними. 

Я сподіваюсь, що війна закінчиться якнайшвидше. Щоб ми жили так, як і раніше. Мирно. Я думаю, що майбутнє буде найкращим. Що внуки будуть жити під мирним небом.