Серманяк Неля, 11 клас, Центр позашкільної освіти Берегівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Реплюк Тетяна Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли почалася війна, я була простою школяркою, мріяла про щасливе майбутнє. Але я зрозуміла, що моє життя не буде таким, як раніше. Почула перші новини про війну і відчула страх. Згодом ці емоції перетворилися на бажання діяти. Тому я вирішила приєднатися до волонтерського руху. Допомагаючи іншим, я зрозуміла, що люди можуть об’єднуватися заради спільної мети.

Ми збирали гуманітарну допомогу, організовували різні ярмарки, благодійні акції на потреби ЗСУ. У вільний від навчання час, плели маскувальні сітки, підтримували військових та їхні родини.

За цей час було вже багато втрат, сліз, переживань. Ми збирали, купували, відправляли, військовим все необхідне для того, щоб мали змогу жити та навчатися у своїй вільній країні.

Проживаючи у Закарпатській області  маємо змогу жити без обстрілів, бомб і за це ми вдячні тим героям, які зараз на передовій боронять нашу Україну. На жаль випускники нашої школи теж опинилися на війні. Вони боронять нас. Клята війна забрала життя багатьох. Проводжаючи їх в останню путь, ми робили живий коридор, віддали їм свою честь.

На похоронах воїна, випускника нашого ліцею лелеки журавлем на небі  утворили першу букву імені бійця і голосно кричали, ніби сумно прощалися з ним.

На початку війни в нашій сім’ї  все було гаразд. А згодом з’явилася неприємна звістка про те, що мого батька забирають на війну. Тоді моє життя перевернулося догори ногами. Я не могла собі цього уявити, думала що це все мені просто приснилося.

І коли батько поїхав, я думала, що вже його ніколи не побачу.

Ми молилися і просили Бога, що б він як найшвидше повернувся, і головне живим. Я місця собі не знаходила в ті дні, коли він поїхав. Вся сім’я не могла у це повірити. Батько телефонував, коли поїхав і розказував: що було страшно. Якось вони їхали вночі  і в його голові були погані думки про те, що кожна друга хвилина може бути останньою, що в будь-яку хвилину могла влучити ракета в автобус, у якому вони їхали. Тоді я взагалі упала в депресію. Ми днями, ночами не знаходили собі місця, хвилювалися щоб з батьком все було гаразд. Але після того,  як батько був на медичному огляді, то там його комісували по хворобі. Через три дні батько повернувся додому. Ми молилися і дякували Богу, що почув наші молитви і тато нарешті повернувся. Мабуть, я тоді була на сьомому небі від щастя і це був мій найкращий день.

Я думаю, що кожен відчув цей біль і страх, який відчула я в той день, коли почула що батька хочуть забрати на війну. Відтоді я розумію кожну матір, кожну дружину, дитину, коли хтось з твоїх рідних їде на війну, в думках що ти вже його ніколи не побачиш. За ці декілька днів я пережила стрес, депресію, сльози і, навіть, не можу уявити собі тих, чиї рідні уже довгий час на фронті і ще не повернулися додому.

За час, що йде війна, я досягла багато чого. Приймала участь в різних акціях, заходах, благодійних ярмарках. Також брала участь у Всеукраїнській дитячо-юнацько військово-патріотичній грі “Сокіл”(“Джура”). Здобула багато перемог.

Навчилася всьому тому, що потрібно знати воїну, щоб змогти захистити себе та рідних від ворога. Отримала за це Грамоти, а також Почесні грамоти від Генерала Залужного за волонтерську діяльність.

Навчилася тому, чого ніколи не знала і уявити не могла, що я, будучи школяркою, робитиму добрі справи, і цим буду мотивувати себе та інших. І продовжуватиму це робити.

Війна триває 2 роки та 8 місяців. Я ще навчаюся. І це вже мій останній навчальний рік у школі. Але я ще допомагаю і буду допомагати. Докладатиму всі свої зусилля, щоб допомогти тим, чим можу...

1000 днів війни - це тисяча уроків про життя, силу і виживання. Це тисяча днів, коли світ розсипався на очах, але збирався заново, день за днем. І хоча війна ще не закінчилась, я вірю і сподіваюся на краще.