Всі наші плани і мрії, все життя водночас рухнуло 24 лютого. Я працюю вихователем дитячого садочка, ми готувались до свята 8 Березня, йшли на роботу з костюмами, поробками різними. Весь час, який ми проживаємо після початку війни, наче викреслено з життя: його не існує, немає радості. 

В перший день було дуже страшно. Спочатку ми тільки бігали в коридор, а то вже були в коридорі й спали в коридорі. 

Дуже страшно за дитину було: хоч вона і доросла, але бачили, що вона замкнулась у собі. Кожен день нам нагадували, щоб евакуйовувались, бо буде ще гірше. 

Ми виїхали 15 березня своєю машиною, і ще декілька машин було з роботи чоловіка. Їхали під вибухи, під обстріли. Збирались вночі по темноті. Щось поклали в сумки на пару тижнів, бо вважали, що через місяць повернемось додому. Ми приїхали в Дніпро, але там дуже висока оренда була за житло, а у Кривому Розі нам родичі запропонували пожити у своїй квартирі, так ми і залишились.

Тут є гуманітарки, які нас підтримують. Люди відкликаються і діляться, все добре. Хочеться додому, але тут нас теж прийняли дуже гарно. Від Фонду Ріната Ахметова ми отримували дуже гарну допомогу, дякуємо. Ми вдячні будь-чому, тому що ми виїхали з двома валізами на пару тижнів. Раніше цього не було, щоб нам чимось допомагали безкоштовно, а тут не забувають нас. 

Я тепер дивлюсь на все іншими очима. Нам чогось не вистачало, чогось хотілось кращого, а тепер ми зрозуміли, що дуже гарно жили, і виявляється, що в нас усе було. Зараз не знаємо, до чого повертатись. Поки що квартира ціла, але без вікон, будинок стоїть, а дачі й гаража вже немає.

Вже підходять там наші ЗСУ все ближче до нас, і настрій підіймається. Як тільки місто звільнять, ми відразу їдемо: будемо підіймати місто, відновлювати. На все згодні, якби тільки була Україна.