«Не знаєш, коли прилетить, куди прилетить, куди приземлиться»

У перший день війни я була вдома, на городі. Пам’ятаю, як у нашому селі лягали снаряди. Дуже страшно, коли стіни тремтять. Будинок трошки був побитий осколками, в мами одне вікно розбите.

Не знаєш, коли прилетить, куди прилетить, куди приземлиться

Ночами ми сиділи в підвалі, ховалися – я, мама, дочка моя 11-річна, дядько. Коли світло було, ми їсти готували, а коли не було – на цеглинах. Траплялося, що не було ні світла, ні газу. Тому на вулиці готували й чайник кип’ятили.

Потім ми маму з дитиною відправили в безпечне місце, в Дніпро, а я всю війну тут провела.

До війни життя, звичайно, по-іншому сприймалося. Був мир, і ми ще не знали тоді про війну, тільки питали та фільми дивилися про неї. Там страшно було, а тут ще страшніше. Бо не знаєш, коли прилетить, куди прилетить, куди приземлиться, влучить – не влучить. Це дуже моторошно та страшно.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/