«Я дитині кажу: «Повзи в коридорчик, щоб ти хоча б живий залишився»

Одного разу побутова сварка врятувала сім'ї життя. Обстріли починалися, коли люди не очікували нещастя, не були до нього готові. Головне для Ганни Слюсаренко в ці моменти було врятувати життя дитини.

Чесно сказати, ми не сильно були впевнені, що починається війна. Я живу у 3 км від Пісків, де проходили сильні бойові дії. І мені довелося з дитиною, їй було три роки, на море поїхати. Ми всі думали, як же назад повернутися. Приїхали в Донецьк і через нього потрапили додому. З того моменту почалися бойові дії, занять у школі не було, ми не працювали.

Добре пам'ятаю, було 25 січня 2015 року – день Тетяни, тому що у мене сестра-близнюк Таня. Перші снаряди прилетіли до нас у село 25 січня. Ми перебували в підвалі, у сусідньому під'їзді. О 6 годині ранку хотіли виїхати в Покровськ, але Бог нас відвів. Ми пересварилися через дрібниці і не поїхали. Хвилин через 15 почали падати «Гради». Уявляєте, якби ми вийшли на зупинку! Ми в двоповерхівці живемо, а навпроти приватний сектор. І якраз там впав снаряд. Я пам'ятаю, як я дитині кажу: «Повзи в коридорчик, щоб ти хоча б живий залишився».

Наш будинок не постраждав, тільки дах був трошки пробитий, руйнувань не було. На сусідніх будинках були.

Ми не працювали, зарплати не було; все, що було, звичайно, витратили. Мій дядько двоюрідний дуже добре допомагав, висилав гроші. Виїхати з дитиною я не могла, тому що зняти квартиру – потрібні гроші, а це недешеве тоді було задоволення. Ми з'їздили в Покровськ, коли були найбільш сильні обстріли, але душа була не на місці. Мої тут всі залишилися, зв'язку немає. Це нереально страшно.