Я маю чотирьох дітей. Двоє з них – інваліди. Коли почалася війна, меншій було менше року. Ми жили в Бердянському районі. Я працювала директором дитячого садка. 

Ми два місяці жили в окупації. Щоденно бачили окупантів зі зброєю. Діти не могли гратися на вулиці. Не працювали магазини й лікарні. Продукти харчування у нас були, а дитячих сумішей, підгузок і медикаментів не вистачало. 

Я з сім’єю виїхала в Запоріжжя. Батьки залишилися в Бердянську. Вони доглядають дідуся, якому 93 роки. 

Ми їхали в колоні з 38 автомобілів. Поблизу Оріхова потрапили під обстріл. Довелося повернутися й перечекати його в одному із сіл. Згодом все ж таки вдалося поїхати далі. По дорозі бачили нерозірвані ракети. У Запоріжжі нас прийняли дуже добре. 

Старший син виїхав у Німеччину, інші діти залишилися зі мною. Я в декреті. Вдома у мене була можливість працювати неповний робочий день, поки батьки доглядали дитину, а тут ні з ким її залишати. Окрім матеріальної допомоги від держави, не отримую ніяких виплат. 

Своє майбутнє бачу у вільній Україні. Хочу повернутися додому, ростити діточок, працювати й налагоджувати своє життя.