Огіренко Тетяна, вчитель Голопристанського ліцею №3 Голопристанської міської ради Херсонської області

Війна. Моя історія

Нічна темрява за вікном. У мереживо солодких снів вривається гуркіт, поки що незрозумілий, далекий. Поступово повертаєшся в реальність. Рояться думки, ніби бджоли у вулику, і знову тишу порушують глухі вибухи. Охоплює страх, відчай.

Починаєш усвідомлювати, що це не просто звуки, це – війна, найжахливіше, що могло статися в житті людини.

Швидко підхоплюєшся з ліжка, вибігаєш на подвір’я і завмираєш від гучного дзижчання. Перед очима, ледь вище дерев, пролітає ракета, ще хвилина – і вибух. Стоїш у розпачі і не можеш прийняти дійсність. Душу огортає тривога за дітей, родину.

Не встигаєш оговтатися, як простір наповнюється різким звуком ворожих винищувачів. Здригається земля від розриву скинутих снарядів на територію військової частини. Так життя розділилося на «до» та «після» того моменту, коли рішуче нашу землю захоплювали вороги.

Окупація…Я не мала змоги прийняти цю нестерпну реальність, відчувалася безпомічність, туга, постійна тривога. Кожного дня жила у заціпенінні, гортаючи сторінки новин у соціальних мережах, але від тієї інформації ставало ще гірше. Зупинилося життя, робота, уроки, не стало чути дитячого галасу, люди сиділи по домівках. Тільки вранці можеш побачити довгі черги до магазину за хлібом та деякими продуктами, що ще залишилися.

Люди жили, немов птахи у залізній клітці. Почався масовий виїзд на підконтрольні території або за кордон.

Рашисти на дорогах розставили блокпости, кожен перехожий був під пильним оком окупантів. Страх пробирав до кісток, коли йшла знайомою стежиною до школи, а назустріч рухалася колона ворожої техніки. Окупаційна влада швидко почала вводити свої закони. Наш рідний ліцей, де промайнуло майже все життя, реорганізували, набрали новий колектив, ввели російські програми.

Боляче було спостерігати, коли колеги, з якими працювали пліч-о-пліч не один рік, швидко зрадили своїх колег, дітей і переметнулися на бік росіян.

Тиск на учителів, погрози, постійні обходи та обшуки осель мирних жителів загарбниками, перевірка документів, зникнення людей, які не підтримали «руській мір», а вночі не заснеш від звуків ракет над головами. Щоб проїхати через російський КПП, треба очистити всі повідомлення та видалити підозрілі фото.

Всюди чатувала небезпека. Так було розтоптане ворожим чоботом поняття, що ти– вільна людина.

Перед кожним постало питання вибору: змиритися, підкоритися, йти за течією чи проти. Хотілося найшвидше виїхати з цього пекла, але тримало те місце, де промайнуло дитинство, омите цілющою водою Дніпра, де пов’язала своє життя з улюбленою професією, де живуть рідні люди, де знаходиться твоя домівка. Все, про що ти дбала роками, довелося залишити. Життя вмістилося в одну валізку: документи, особова справа з роботи та необхідні особисті речі.

П’ять діб із лівобережної Херсонщини добиралися до міста Одеси. Залишиться у пам’яті ніч у полі під селом Василівка Запорізької області, вечірній переїзд через «сіру» зону, де все розбито, спалено, понівечено, а дорога обкладена мінами.

Аж ось знову блокпост… Завмирає серце, стукотить у висках, і доноситься вигук: «Це вже наші, українські воїни!». Відчиняються двері авто, і чуєш вітання рідною мовою. Зітхаєш з полегшенням, відчуваєш радість і бажану свободу.

Цей нав’язливий «мір» забрав мій дім, спокій моєї родини, примусив пристосуватися до іншого життя.

Часто ночами прокидаєшся від гучних сирен, різких звуків, вибухів, але є підтримка рідних, спілкування з учнями в онлайн школі і незламна віра в Збройні Сили України та очікувану ПЕРЕМОГУ.