До війни Ірина займалась соціальним захистом дітей, під час обстрілів Сєвєродонецька вона опікувалась долями своїх підопічних. А вирвавшись з окупації, переїхала до Європи і знову надає допомогу українським дітям.

Я працювала координатором притулку для жінок з дітьми БО СОС Дитяче містечко в Сєвєродонецьку. З першого дня війни наше місто почали обстрілювати. Ці обстріли не вщухали наступні три тижні, які я провела разом з клієнтками притулку  цілодобово. Шокувало те, що в 21 столітті можлива така жорстокість - обстріл жилих кварталів міста, інфраструктури, загальноосвітніх закладів, лікарні.

Вже через три тижні на вулиці можна було побачити трупи людей, які отримали поранення від осколків снарядів, не сумісні з життям.

«Швидкі» обстрілювали, тому проїхати по місту і зібрати трупи було нікому.

З першого ж дня район, де розташований притулок, був відрізаний від решти міста. Доїхати до притулку чи виїхати звідси було неможливо. Усі служби, які займалися евакуацією, відповідали, що ніхто до нас не доїде - настільки ситуація загрожувала життю людей.

Шокував страх і розпач в очах клієнток - мам немовлят, одному з яких був тільки місяць, іншому – всього п’ять.

Ще дуже шокувало, що 8 березня, під час чергового обстрілу на вулиці біля території міського ринку я побачила жінок, що торгували розами. Віддавали їх за безцінь: бо жалко, як пропадуть, а так - хоч порадують когось своєю красою та відвернуть на мить увагу і думки від жахіть війни. І я купила.

Рідкі перехожі дуже дивувалися, що я з квіткою, і починали посміхатися. Посмішки були зі сльозами на очах.

Ми стикнулися з відсутністю електро- та газопостачання, відключенням води. Харчі встигла закупити - забирала останнє з полиць супермаркету.

Першим відключилося світло. Готувати почали на газу. З першого дня не стало опалення. Тож, газові горілки працювали цілодобово. В квартирі стало дуже вогко. Малеча постійно перебувала у верхньому теплому одязі. Гігієну підтримували вологими серветками, бо нагріти приміщення, щоб в теплі скупати дітей, було нереально.

Коли відключили воду, раділи снігу, що вранці випав. Збирали його з авто на вулиці. Наповнювали усі ємності, бо не знали як надовго ми без водопостачання.

Через дві доби водопостачання нам все-таки відновили: працівники аварійних служб працювали під обстрілами, ризикуючи життям. Відсутність електропостачання змушувала шукати такі райони у місті, де ще воно було.

Ходили під обстрілами туди, прохали людей, щоб дозволили зарядити телефони, бо потрібно було телефонувати рідним та керівництву, принаймні щоб повідомити про те, що ми живі. Згодом пропав і зв'язок - снаряд влучив у вишку. Тоді довелося шукати і місце, де зв'язок ще був.      

До початку війни я жила в Сєвєродонецьку, а мої дорослі діти - в Сватовому Луганської області. Тепер я разом з донькою та онуком перебуваю у Данії, а син - в Одесі.       

Евакуаційний шлях був дуже важким, але й дуже зворушливим. На ньому нам зустрічалися люди з великим серцем, волонтери, які готові були в будь-який час нагодувати та надати тимчасовий прихисток.

До глибини душі зворушило ставлення европейців до українців, які тікають від війни. Такої підтримки раніше я ніколи не відчувала. Це - біль за свою країну, і водночас - гордість за наш народ.

Нажаль, я втратила свою улюблену роботу: вже немає Притулку - нема й координатору. Але мої роботодавці підтримували мене деякий час, виплачуючи одну третину заробітної плати. На теперішній час я уклала трудову угоду з Українською мережею за права дитини щодо надання послуг оператора гарячої лінії. Перебуваю в Данії, працюю на користь України і українців.