Події в Бучі й Маріуполі стали останньою краплею, після чого сім’я харків’ян виїхала до Полтави. Але вони часто їздять в рідне місто, лікують онкохворого батька

Мені 38 років. У мене сім’я з дитиною 10 років. Ми жили у Харкові.

Пам’ятаю, як першої ночі ми почули вибухи. Тоді ще була надія, що це все - не по-справжньому і скоро скінчиться. Адже такого не могло бути! Тому це все було, як жах.

Спочатку не вистачало нічого. В магазинах майже нічого не було - навіть картоплі не було де купити, ліки також пропали. Я в перші дні війни відстояла черги великі: купила, що потрібно, а потім вже нічого не було. Та й страшно було виходити надовго.

Шокувало те, що дивлюсь у вікно спального району, а за вікном горить, бомбить. Там, де вчора гуляла з дитиною, бачу вибухи. Я просто бігла від обстрілів і сподівалась, що залишусь жити. 

Не вірилось, що таке може бути в моєму місті, на моїй вулиці. Ну це такий психологічний жах, паніка, нерозуміння, що це відбувається в реальності. Ми щодня сподівались, що от-от завтра все закінчиться, що такого не може бути. Ну а потім зрозуміли, що не буде завтра перемоги, і було дуже страшно.

Останньою краплею стали новини з Бучі, Маріуполя. Ці історії катування мирних мешканців, дітей… Стало дуже страшно, що росіяни займуть Харків, і з нами буде те ж саме. 

Ми 8 квітня виїхали потягом, зараз мешкаємо в Полтаві. Батько залишився вдома і за цей час захворів на онкохворобу, переніс два інфаркти. Тому їздимо кожної неділі до Харкова, лікуємо його.

Це вже було 8 квітня, труднощів не було, вже їздили потяги, ми квитки придбали без проблем.

Маю надію, що війна закінчиться скоро, але чогось мені здається, що десь через рік. Хочеться, щоб після нашої перемоги всі були живі, здорові. Щоб дитина моя була щаслива, щоб у нас був дім, на який ми заробляли. Щоб у дитини було майбутнє, освіта, робота, друзі.