Осачук Владислав, 1 курс, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… Ранок, майже дев'ята... Здивований, шукаю маму. Радісне запитання: «Чому ми не йдемо до школи?». Але на маминому обличчі радості не було. На маминому обличчі я побачив розгубленість, жах. Вона тремтячим голосом відповідає: «Діти, до школи ми сьогодні не підемо. Почалася війна». Я дивлюся на неї з недовірою. Війна? Мамо, це жарт? Як це можливо? Ми живемо у ХХІ сторіччі. Час передових технологій. Ні, це помилка…

Але що це? Страшний, жахаючий звук! Мама пояснює: «Це сирена – сигнал, який попереджає про небезпеку».

Шукаємо помешкання, де немає вікон. Ховаємося. Знову шум, жахливий гул. І знову запитання: що це? Ракета! Мороз по шкірі. Невже це відбувається насправді? Це дійсно відбувалося насправді. Це був початок страшної, кровопролитної війни, коли ворог усіма можливими способами намагається знищити нас. Боляче… Ми пережили всі етапи прийняття війни, від заперечення, злості, агресії, до депресії, пригніченості і смутку.

Ми змушені були покинути свої домівки, розлучитися з батьком і рідними, шукати прихистку на чужині.

Але з часом паніка і страх минули. Наступив етап прийняття. Ми зрозуміли, що ховатися – це не вихід. Ми маємо боротися, бути сильними, підтримувати наших захисників. Ми повинні допомагати їм нашими маленькими справами: написати лист, відмовитись від смаколиків і відправити донат, організувати ярмарок, зібрати ліки та продукти, сплести маскувальні сітки. Я розумію, що загальний хід війни це не змінить, але це допоможе нашим захисникам відчути, що вони не самотні, що ми думками, серцем і душею з ними.  

У багатьох може виникнути запитання: задля чого наші співвітчизники залишають свої домівки, віддають своє здоров'я та життя? А відповідь одна: для того, щоб у нас було майбутнє!

Майже тисячу днів на моїй Батьківщині війна, і іноді здається, що так було завжди. Ми вже не пам’ятаємо тих безтурботних днів, коли ми могли спокійно навчатись, грати,  гуляти сквером без страху почути завивання сирен, коли ми могли слухати музику без докорів сумління, що десь там, на лінії фронту, гинуть наші безстрашні воїни. Скільки сліз і горя навколо… Скільки дітей залишились без батьків і матерів, і скільки матерів більше ніколи не почують голос своєї дитини…Цього неможливо забути, неможливо пробачити.  

Війна змінила не тільки наше життя, а одночасно і наш світогляд.

І  як би нам не було важко сьогодні, я для себе вирішив: основною моєю метою є сумлінне навчання, яке має бути внеском у подальший  розвиток  моєї країни. Наш ворог має зрозуміти: нас не здолати! Ми сильні і ми переможемо!