Вікторія, 9-в клас, ліцей № 42 Дніпровського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Ірина

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли почалися перші новини про загрозу повномасштабного вторгнення, мені здавалося, що це ситуація, яка скоро мине. Але 24 лютого 2022 року, о четвертій ранку, коли з вулиці почулися перші вибухи, я зрозуміла — це не сон. Війна змінила наш світ і перевернула життя мільйонів українців. Через певний час я дізналась про обстріли Києва, Харкова, Одеси та інших міст. Це був початок шляху, який пройшла я і вся країна.

Перші дні були найважчими. Ми задавались такими питаннями: Що робити? Куди тікати? Ми збирали речі та намагалися зрозуміти, чи треба евакуюватися. Тисячі людей залишали свої домівки, намагаючись врятуватися.

Ми з батьками вирішили виїхати на захід України, де було трохи безпечніше. Дорога була довгою і тяжкою, але в той момент важливо було тільки одне — вижити.

Їхали ми під звуки сирен і вибухів, і я не розуміла як усе це сталося з нами?

Однокласники, з якими я вчилася, почали розʼїжджатися хто куди. Ми вже не могли бачитись, як раніше, але залишалися на зв'язку через чат, підтримуючи одне одного.

Мій шлях війни — це шлях дорослішання, хоч я і не була до цього готова.

Я побачила, як світ може змінитися за один день, як важливо цінувати кожну хвилину. Тепер я розумію, що не варто відкладати на потім теплі слова для рідних.

1000 днів - це сила єдності. Ми, українці, стали як ніколи близькими одне до одного. Дорослі і діти разом роблять усе можливе, щоб допомогти тим, хто постраждав від війни. Ми збираємо кошти для військових (донати), пишемо листи підтримки, малюємо патріотичні малюнки, аби підняти дух захисників.

І це дає нам відчуття, що ми теж наближаємо перемогу.