Добровольський Сергій, 10 клас, Серпневський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Добровольська Тамара Костянтинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ось уже 1000 днів триває жахлива війна. Ніхто не залишився осторонь, усіх торкнулася вона своїм кривавим крилом. У кожного з нас свій життєвий шлях, але в нього вкарбована війна, якщо не особистими втратами, то болем за свою понівечену країну, свій багатостраждальний народ, захопленням нашими воїнами-визволителями.

Для мене війна почалася чергами з машин і людей, які евакуювалися на Захід (моє село межує з Молдовою).

Мені було тоді дванадцять років, я не зовсім розумів усі події. У нашому домі на деякий час лишалися родичі, які вирушали за кордон. Мама закликала жінок з дітьми додому, щоб вони погрілися і щоб діти поїли та відпочили. Ці люди розповідали, що таке ставлення до них було на всьому шляху.

Моє наступне враження – ми всією родиною дивимося новини по телевізору, читаємо про жахливі трагедії в Інтернеті, дивимося у Фейсбуці історії людей, які були так близько до небезпеки.

Ми бачили, як люди піднялися у захоплених містах, як опір чинять пересічні люди. Я зрозумів, що моє безпечне, щасливе дитинство зникає, тому що під час такого лихоліття мушу бути дорослим; усвідомив, що не можу бути байдужим. Це змінює мене, відтепер я усвідомлено відчуваю себе частиною свого народу, хоч за національністю не українець, у душі  я – українець!

Взимку ми сидимо без світла, ми з братом більше спілкуємося з батьками. Ми стараємося бути добрішими один до одного, більш чуйними, підтримуємо один одного.

Ми живемо в селі, але співчуваємо тим, хто живе у місті, бо їм без світла важче. Я думаю, що якими б не були стосунки між країнами, знищувати енергетику навіть начебто ворожої країни – варварство, яке само по собі характеризує країну і народ, який підтримує це все, бо це ж лікарні з непрацюючими життєво важливими  апаратами, це ліфти, магазини, це сучасне життя, що існує на електриці. Приходить розуміння, що вони інші, не такі, як ми.

Мій дядя, мамин молодший брат, став воїном ЗСУ, воював на передовій. Мама з бабусею плакали, молилися, чекали на дзвінок.

Мама на кожен виклик телефона схоплювалася і бігла до телефона, бо це міг бути дядя. Я бачив, як вона старалася говорити з ним спокійно, а після завершення розмови гірко плакала, бо не треба хвилювати солдата своїми сльозами, йому й так важко. Або це може телефонувати мій старший брат, який навчається і працює в Одесі. Під час тривоги мама завжди питає в брата, як у нього справи.

Це все моє життя і життя моєї сім’ї, яке , як і в кожного українця, опалене війною, бо якщо б не було війни, не було б сліз і горя.

На уроку історії ми вчили, що причиною війн є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Але я ніколи не думав, що зараз, у ХХІ столітті, комусь може спасти на думку розв’язати конфлікт у такий жорстокий нецивілізований спосіб, як війна. Змінюється клімат, планету лихоманить, вчені обіцяють невтішні прогнози. Замість того, щоб усім країнам, усім вченим спільно розв’язувати планетарні проблеми, дехто оперує якимись первісними цілями – захопити чужу територію, хоч в цей час у небезпеці все людство.

Я часто спілкуюся з однолітками з різних країн і можу сказати, що ми нічим не відрізняємося. Шкода, що в Росії нав’язується ненависть до України, до нашого народу.

Моя старенька вісімдесятирічна бабуся на усіх святах, на застіллях казала такий тост: «Щоб були мир і здоров’я, а все інше заробимо». Ми, онуки, тихцем посміювалися, бо ж скільки є гарних побажань, що підходять конкретно до певного свята. А тепер я знаю, що головне у житті кожної людини на цій планеті – Мир, бо війна входить у твоє життя, навіть коли ти не на лінії фронту. Мир – це мрії, плани на майбутнє, добробут, щастя, а війна – це руїна у всіх сферах життя. Тому є тільки одне бажання: дай нам, Боже, Миру!