«Не скінчилися воєнні дії, але життя продовжується»

Баранова Карина, 14 років, Авдіївська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 1, м. Авдіївка

Сьогодні. Сьогодні мені сказали, що я їду до Слов’янська, що терміново треба збирати речі. Я захвилювалася. Що такого могло статися, що без причини мене везуть до бабусі? Ні мама, ні вітчим нічого не пояснювали, тільки бабуся Світлана, взявши мене на руки (на той час я була ще маленька), тихо спитала:

- Ти не рада зустрітися із Ірою (це моя друга бабуся)? Тато чекає на тебе.

У цей час мама швидко збирала речі, великі сумки вже були готові. А телевізор кричав страшне слово «війна». Це слово, мені так здалося, змією заповзало в душу та розривало череп. Якісь п’ять букв, які я не розуміла, не знала,  що ж може трапитись…

Завтра буде автобус. Пропало світло, мама сказала, що перегоріла лампа, я визирнула у вікно – темно було всюди… Запалили свічку: сірі стіни та безбарвний килим, а на ньому, як дивовижні істоти, в очікуванні стояли сумки, очі хотіли вихопити яскравий шматочок мого дитинства, - марно, все поглинула мряка. Скрипучий хрип ворони за вікном тяжко розлетівся відголосом туги та смутку.

Раптом щось ухнуло, захиталася люстра, побрязкуючи сережками, потім ще декілька разів, а потім усе вщухло. На душі чомусь моторошно. Аж тут як хряснуло щось! Вуха позакладало, я мерщій до мами, забралася на руки: тепло, затишно. І все ж таки дуже страшно.

Я почала плакати, розуміючи, що сталося щось страшне. Мене всі заспокоювали. Нарешті з роботи повернувся вітчим, він сказав, що вже падає близько, навіть є прильоти по місту. Я не все зрозуміла, але на душі стало тужно. Зосереджено вітчим узяв скотч та навхрест заклеїв вікна:

- Може довше простоять…

- А навіщо? – спитала я.

- Розумієш, Карино, це – війна.

- Не розумію, хто ж вороги?

- Сам не розумію, - відповів він і довго дивився на щойно заклеєне вікно.

Запаливши ще свічку, бо та прогоріла, ми сіли вечеряти… Рано полягали спати, а завтра – автобус. Рано вранці я поїхала сама до Слов’янська. Мене зустріли, радості не було меж! Але ж вдома залишилися рідні, це непокоїло.

Таким запам’ятався мені той день. Пройшли роки, я в Авдіївці, навчаюся, мрію. Не скінчилися воєнні дії, але життя продовжується.