Саприкіна Марія Андріївна, 01.06.2005 р. н., Краматорська ЗОШ І-ІІІ ступенів №10, м. Краматорськ

Спогади дев’ятирічної

Сонячний травень 2014 року. Мені ще немає дев’яти років. Кожен день у новинах розповідають про події в Україні після Майдану. Мені страшно чути, як помирають люди, батьки заспокоюють. Усі сподіваються, що війна пройде повз. Маленька сестра не розуміє, чому люди налякані. Їй немає року. Тривога передається і їй – вона часто вередує.

З вікна бачу спалахи, тато говорить, що там стріляють. По телевізору повідомляють про війну, міни, танки, смерті. Здається, ніби я у страшному сні. Мати боїться за нашу родину. Про війну говоримо навіть на кухні, мама розповідає, як накладала джгут на пораненого. Перед очима знову страшна картина, як у документальному фільмі. Я плачу: знову і знову.

Обстріли… У місті багато машин з чорними номерами. Я знаю, що це… Військова техніка. Повз наш будинок їдуть танки, БТРи. Містяни заклеюють вікна «сніжинками» та «хрестами» з прозорої стрічки. Так спокійніше, хоча погано видно. Мені забороняють підходити до дверей та вікон. Біля міської автошколи уламки снарядів. Розповідають про бомбардування школи №24. Після роботи тато приносить сталевий уламок.

Я знову плачу, не вірю, що все це з нами. Місто принишкло. Мовчить.

День. Блакитне небо, вулиці порожні. Ми з мамою їдемо до гаража «ховати нашу машину». Починається обстріл. Я плачу. Чоловік біля нас каже швидко йти додому, автобуси не ходять. Свист і бабахкання, розриви снарядів. Ми біжимо через балку. Висока трава… Тривожна атмосфера охоплює мене. Знову.

Ніч. Темно, душно, страшно відкрити вікно. Ніхто не спить, бо добре чути постріли та ревіння сирен автомобілів. Я ховаюся у батьківській спальні. Мама радить одягти вже приготовлений для евакуації одяг, взяти сумку з документами та засобами першої допомоги. Вони з татом налякані. Телефонує бабуся,  тривожиться, чи все в порядку. Я засинаю біля батьків під ранок, як стихають обстріли.

Ранок. Ми з мамою та сестрою їдемо до родичів під Донецьк; тато, бабуся та дідусь залишаються в рідному Краматорську. Вони обіцяють годувати мого папужку. Їдемо в машині, яку тато з мамою забрали зі схованки та загрузили необхідними речами. Дивлюся на маленьку сестру та радію, що вона не розуміє, що тут війна. У бабусі в селі розповідаємо про окупацію Краматорська. Там поганий мобільний зв'язок. Я хвилююся за рідних. За тиждень приїжджають тато, бабуся, дідусь. Вони забрали з собою мого папугу. Живемо всі разом: тісно, але так навіть спокійніше.

Перше червня. Мій день народження: дев’ять років. До нас майже з центру ще вільного Донецька приїхали тітка з дядьком та дві мої двоюрідні сестри. Вони привезли великий рожевий торт зі «Смішариками». Можу пограти з сестрами та поспілкуватися з родичами. Дарують багато шкільного приладдя. Я радію, бавлюся з кішкою, роблю велику червону троянду з пластиліну та кольорового паперу, граю з молодшою сестрою. Увечері ми йдемо на город: там багато солодкої та запашної малини. Я все ще хочу додому, але тут мені теж добре.

Спекотний липень. Знову обстріли. Тепер – Донецька. Ми повертаємося в Краматорськ. Мама веде машину. Багато воєнної техніки, автомобілів та кореспондентів. Широкий міст зруйновано: у нього потрапив снаряд. Ніхто не може проїхати під ним, навіть маленький бус. Страшно. Мама благає закрити очі. Обіймаю клітку з папугою та мовчки плачу. Мама вирішує проїхати під мостом. Ми змогли. Усі налякані, але радіють хороброму вчинку матусі.

Я нарешті вдома. У звільненому Краматорську.

Серпень. До нас приїжджають сестри, тітка з дядьком із Донецька. Вони теж хочуть додому, але не можуть повернутися через війну. Сумно та страшно.

Перше вересня. Сестри йдуть до моєї школи. Я показую їм коридори та кабінети. Вони сумують за рідними, друзями та домашніми улюбленцями. Повертаються додому вже після Нового року. Я сумую, але розумію, що для них так краще.

Що для мене війна?

Війна – це сльози, сум, страх. Розповіді про кров і смерть. Це вулиця, укрита склом, уламками снарядів. Це рев сирен та заклеєні навхрест вікна. Це рожевий торт, вироби з пластиліну  та нові зошити з окупованого нині канцелярського магазину.

Чи пам’ятаю я війну? Звісно, таке неможна забути, навіть, якщо захочеш. Для мене війна – це тривога та криваво-червона троянда з пластиліну, яку я зробила у селі під Донецьком.