Межанська Олена , вчитель, Дніпровський ліцей №22 ДМР

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок четверга, 24 лютого 2022 року. Війна почалася для мене, одинокої 44-річної  вчительки, у місті Дніпрі. Перші спогади: звуки вибухів вранці, а потім нескінченна пробка на рідному проспекті з машин з харківськими та місцевими номерами та черги людей біля банкоматів.

Було відчуття якогось абсурду, якого не мало б ніколи бути. Дзвінки та повідомлення рідних та близьких: «Ти як?», «Що плануєте робити?», «Це все якась паніка і скоро все скінчиться».

Повідомлення від батьків та учнів, що сьогодні вони не підуть до школи... Ми всі ще сподівалися, що завтра прокинемося у звичайному житті, тому попереджали, питали про уроки, намагалися триматися, хто як міг.

Якби мені тоді сказали, що війна буде ще 1000 днів і скоро не закінчеться, я б не повірила!

Через пару я вже була на нашому залізничому вокзалі. Але не в бескінечній черзі до потяга, а у помаранчовому жилеті волонтера. Нас запросили, хто може, допомагати організувати центр допомоги, де б люди з дітьми могли погрітися.

Пам'ятаю, що лютий і березень були морозними.

Спочатку це було досить примітивно. У сусідньому торгівельному центрі нам виділили приміщення на першому поверсі, куди занесли піддони та лавки, де б можна було посидіти. Місцеві поприносили чай, печиво, одяг. А потім із посмішкою і штучною впевненістю, бо самим було дуже страшно, пропонували людям із черги зайти погрітися, відпочити.

Величезна кількість людей: жінки, чоловіки, люди похилого віку... з дітьми, тваринами. До нас всі бігли, бо думали, що ми щось знаємо про розклад, куди евакують і кого в першу чергу.

Пам'ятаю жінку з тваринами, яку не пустили на потяг (перші дні ще чомусь  не можна було) і вона залишилася у Дніпрі, відстоявши декілька годин на морозі; батька який збирався на фронт і проводжав  доньок із бабусею (сподіваюсь, у них все добре), молодих жінок з дітками, які прощалися з чоловіками. Це перші дні волонтерства.

А потім черги майже зникли і почали привозити людей, які тікали від справжньої війни, яку ми у Дніпрі ще не відчували. І знову… сім'ї, дітки,  старенькі, тварини. За кожним своя історія.

Ми знаходилися у досить небезпечному місці біля вокзалу, але спостерігаючи за людьми, які підтримують один одного, відчуваєш себе досить впевнено. Нестерпно було дома…новини про жахіття з фронту, обстріли, дуже довгі тривоги, лягали спати в одязі, вночі сиділи із сусідами у коридорі, бо тоді ще не було поряд укриття.

 Не побажаю жодній людині в світі залишитися серед людей, але самотньою під час війни!

Вже у травні 2022 почула про групи, які допомагають діткам, що залишилися без батьків. Дорослому важко, але самотня дитина – це просто біль і розірвана душа.

Вирішила всиновити дитинку. Я давно про це думала, але не наважувалася.

Потім все як на швидкому потязі…Консультації в Дії, виконком, курси, купа лікарів та дозволів. Через півроку в мене вже були всі документи на опіку (всиновлення на початку війни призупинили).

Почала шукати діток). Це нелегко, бо практично всіх еваюкували на захід чи до інших країн.

А тут ще і проблеми зі світлом та теплом взимку 2023. Мені натякали деякі «друзі», що одинокій жінці навряд чи без проблем дадуть дитину. Але, знаєте, війна надає сміливості! Це точно! Дзвонила, писала різним фондам, соціальним працівникам,-сама від себе не очикувала такої впевненості та рішучості!

І от мені запропонували хлопчика 2,5 рочків, якого знайшли на вокзалі. Два місяці він був вже закритий у лікарні у відділені для кинутих. Без документів та статусу.

Пам'ятаю, у четвер мені подзвонили, а у п'ятницю ми з Ванєчкою вже ночували вдома. Разом!

Був ще довгий рік судів: пошуки батьків, позбавлення їх прав, надання статусу, встановлення опіки.

1000 днів війни – такий мій шлях до материнства! Вані вже скоро 4. Разом будемо зустрічати Перемогу.

Війна показала, які ми всі насправді сильні та рішучі, коли на нашому боці добро!