Ліщина Олена, 3 курс, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

14.07.2022. Це був звичайний день, насичений багатьма планами. Я прокинулася, поснідала та пішла мити голову, адже в мене було довге волосся. Як тільки я вийшла, почалася повітряна тривога. Я, яка чекала цей день, не звернула на це уваги та вирушила на базар за новими речами.

Але по дорозі мене охопила печаль. Відчуття, що мені туди не треба, не покидало мої думки.

Повз цвинтар, який я проїжджала, думала про те, як страшно більше ніколи не дихати, не говорити, не сміятись, не відчувати вітер і сонце, не побачити свою кохану людину. На цих думках я відвернулася, дістала з сумки навушники і включила пісні Майкла Джексона.

Це допомогло мені заспокоїтись.

Перетнувши міст, я під’їхала до «Петро-Центру» - це великий магазин біля Будинку Офіцерів у Вінниці. В автобусі я звернула увагу на невеликий плакат, на якому було написано: "Допоможи воїнам, це твоя не остання мить, а їхня – можливо, так".

Особливо запам'яталися слова "це твоя не остання мить".

Я вийшла на зупинці біля Ювілейного. Планувала перейти дорогу і дійти до базару, але доля мала інші плани. Почувши свист, я відчула паніку. Я лягла, закрила вуха і відкрила рот. Коли відчула своє серце, заплакала тихенько і не вставала, чекаючи на другу хвилю.

Коли дерева почали падати, я сіли біля магазину. Не хотіла піднімати очі, але довелося перевірити себе.

Я була в крові, і в паніці почала оглядати себе. На щастя, це була не моя кров. Переконавшись, що руки, ноги, хребет і голова цілі, я встала і прочитала молитву. Пізніше я зрозуміла, що то була кров іншої людини, бабусі, яка потрапила в мою сторону. Коли я йшла, такого жаху я ніколи не бачила. Я дивилася і плакала, не могла відірвати погляд.

Навколо мене був ад….. Почувши сирени швидкої, поліції та пожежників, я шукала, хто вижив. На жаль, всі лежали, а деякі плакали, їхній біль переростав у крик, у той крик, коли розумієш, що тебе чекає.. а точніше, що більше не чекає тебе нічого…

Мене зустріли люди, які встигли сховатися, почали витирати мене, мої руки серветками. Я мовчала і плакала, бо не знала, що сказати. Щоб не дивитися на це, я пішла купити води, але мені віддали її безкоштовно. Я подзвонила близькій людині, і мене забрали.

Я обійшлася подряпинами на ногах. Додому я прийшла і лягла спати. Після такого удару я не говорила чотири дні. Ще  пару днів мені снився цей жах. Я  дуже рада, що жива.

Після такого я зрозуміла, що життя занадто коротке. Тепер у мене ще одна дата народження. 14.07.2022.