Мельник Юлія, група Б-21, Ладижинський Фаховий коледж ВНАУ

Вчитель, що надихнув на написання — Асауленко Любов Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, я прокинулась як завжди «о 7:00» збираючись до школи, як завжди беру телефон (у мене там був груповий чат з друзями) і друг який проживає в Житомирській області говорить, що чув вибухи, що почалась війна.. Нічого не було зрозуміло, згодом мені дзвонить батько і теж говорить: «Доню, почалась війна, всіх відпускають з роботи, і я біжу до дому, в школу ніхто не йде, будь дома нікуди не йди». Згодом подзвонила і мама, яка проживає в Вінниці, щось про вибухи каже : «аж хата тремтіла, думала вікна повилітають»

Згодом, точно не пам'ятаю, нам ввели дистанційне навчання,

перший рік війни здавався дуже страшним, я пам’ятаю як сьогодні, прильоти під час масованих ракетних ударів, відключення світла.

Перші прильоти на власному досвіді я почула, бувши студенткою першого курсу 22 березня 2023 року, підірвавшись в 4 години ранку з ліжка, коли ми помчались в підвал —

спостерігали як хтось плаче, хтось дзвонить родичам в паніці, деякі дзвонять своїм товаришам, які могли не почути вибухи, у когось була панічна атака, ну а у нас із моєю сусідкою по кімнаті був просто шок. 

Після того ми ще багато раз чули вибухи, і дотепер коли чуєш гучні звуки, що схожі на вибухи — підриваєшся з ліжка.

Ще з перших днів війни я зрозуміла, що моє життя, і життя мільйонів інших українців більше ніколи не буде таким як раніше.Як говориться: «Раніше і трава була зеленішою», всі зрозуміли як це, і жити одним днем, ми не знаємо що буде через годину, дві, тиждень, місяць, рік. Це дуже страшно, адже ми кожного дня плануємо своє майбутнє, навіть маленькі плани, по типу: що завтра одягнути, чи який сніданок приготувати, скільки книг прочитати та інші наші повсякденні дії та плани.

Оскільки я навчаюсь в коледжі, я помітила, що багато дітей радіє коли лунає сигнал повітряної тривоги, деякі нехтують повітряною тривогою і взагалі не спускаються в укриття, і вони не розуміють, що вони в першу чергу нехтують собою і своїм життям, думають «пронесе», але скільки ж було таких випадків, коли «не пронесло», і скільки ще таких випадків буде в майбутньому нікому не відомо, ми не знаємо, що тій клятій Росії й коли спаде на думку. Я знаю тяжко, всім дуже зараз тяжко, але завжди потрібно надіятись на хороше, завжди й скрізь шукати свої плюси, звісно і без мінусів не минеться, як говориться :«навіть після темної ночі, сходить сонце».

Щодня о 9:00 ми вшановуємо пам'ять загиблих захисників, волонтерів, всіх тих дітей, жінок, чоловіків, дідусів і бабусь, наш український народ, який загинув від цієї клятої війни..

Мій батько теж наш захисник, пішов воювати зимою 2023 року. Я дуже переймалася за татка, сумувала, тримала зв'язок з ним кожного дня, і коли він не брав слухавку кілька днів, ми не знаходили собі місця,

все життя в ці моменти пролітало перед очима, страх окутував з голови до ніг, а час здавався вічністю, він ніколи не розповідав нам відвертих подробиць що там, і як там насправді відбувається, лише говорив: «Все добре у нас, не переймайтеся». Він завжди з усмішкою говорив про побратимів, про малюнки та обереги, які їм привозили від дітей, це як наче відхиляло його увагу від того, що він знаходиться в епіцентрі усього цього жахіття, за кілька місяців він швидко посивів, і я не можу навіть уявити, що він там бачив і чув, і скільки ж усього йому прийшлось пережити. У багатьох моїх знайомих теж дуже багато родичів захисників. Я дуже вдячна нашим захисникам за все, що вони для нас роблять, за те що нас захищають, і дають можливість прокидатися кожен ранок. Слава Україні! Героям слава!