Романчук Валерія Русланівна, 10 клас, ОЗ «Вишнівський ліцей» Вишнівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коваль Лариса Степанівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Час не зупиняється. Його хід незворотний і безжальний. Та серед тисячі днів війни, яка для нас вже стала щоденною реальністю, є люди, для яких кожен день — це боротьба. Для мене такими героями є мої мама і тато й дядько, які щодня ризикують життям, відвойовують нас і наше майбутнє, яке війна прагне у нас відібрати.

Вже тисячу днів їхні обличчя я бачу лише на екрані телефону. Ми говоримо рідко, і я розумію чому. Війна не залишає часу на буденні розмови.

Проте кожне слово, кожен погляд, навіть через екран, наповнені любов’ю та турботою. Я бачу в них не просто своїх тата і маму, а людей, які обрали шлях честі — обрали захищати життя інших ціною власного.

Тисяча днів війни — це важкий шлях, але й важливий урок. Для мене це час втрат і надій, болю і віри. Це час, коли ми, діти війни, дорослішаємо набагато швидше, ніж мали б. Але також це час, коли ми вчимося цінувати прості речі: розмову з рідними, їхню присутність, навіть якщо вона на відстані.

Що значить для мене цей воєнний час? У кожного — свій досвід війни. Для когось це втрати, для когось — вимушена еміграція або руїни будинку.

Для мене це час, коли кожного дня я вчуся бути сильнішою. Моя сила зростає разом з вірою в їхнє щасливе повернення і нашу спільну перемогу. Війна забирає дитячі мрії, навчає дорослій відповідальності, але при цьому відкриває правду про нас самих.

Проте разом із цим, я відчуваю глибоку гордість. Мої батьки — це ті, на кого я рівняюсь.

Вони показали мені, що таке справжня відданість і любов до країни. Вони — живе уособлення сміливості й незламності, тих рис, які стали символами нашої нації за ці роки. Вони борються не лише за нашу свободу, але й за майбутнє, де ми зможемо жити в мирі, вільні від страху і болю.

Я часто замислююсь: що мій тато думає і відчуває, перебуваючи на передовій? Він ніколи не розповідає деталей, щоб не засмучувати мене. Але я бачу, як змінились його очі — вони стали глибокими, наповненими досвідом і болем.

Та попри все, у ньому сяє світло — те саме світло віри в перемогу добра над злом. Це сяйво додає сили і йому, і нам усім.

Мій дядько, штаб-сержант Оліфіренко Олександр Васильович, 25 березня 2024 року брав участь у відбитті збройної агресії російської федерації на ділянці відповідальності третього прикордонного загону. Внаслідок штурмових дій в районі Білогорівки Сєвєродонецького району Луганської області отримав поранення. Після лікування та реабілітації відправився на посилення позицій ротно-опорного пункту «КОЛОРАДО», де проявив самовіддачу та відвагу.

Під час штурму цього пункту 30–31 липня 2024 року він узяв на себе організацію евакуації поранених і власноруч виніс на спині двох побратимів, надав їм домедичну допомогу, а також очолив евакуацію загиблих. Він не тільки для мене герой — він герой для всіх нас.

Війна вчить нас жити тут і зараз, не відкладаючи на завтра слова подяки, любові, підтримки. Вчить розуміти, що кожен день може бути останнім — як для нас, так і для наших близьких.

Мої близькі люди — живе уособлення сміливості й незламності, тих рис, які стали символами нашої нації за ці роки. Вони борються не лише за нашу свободу, але й за майбутнє, де ми зможемо жити в мирі, вільні від страху і болю.

Я знаю, що колись війна закінчиться. Ми будемо відновлювати країну, відбудовувати домівки і мрії. Але найважливіше — ми відновимо мир у наших серцях.

І коли цей день настане, я з гордістю згадаю ці тисячу днів, бо знаю: вони зробили нас сильнішими, ближчими до перемоги і справедливішими. Моє серце наповнене вдячністю до батьків та всіх, хто бореться за наше майбутнє.