Недогода Діана, 11 клас, Середня школа № 277 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

 «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово»

 Євангеліє від Івана, Новий Заповіт. Переклад Івана Огієнка.

Коли почалася велика війна, мені було 13 років. Я не здивувалася. Я знала, що колись це станеться, що війна забере в мене не тільки Луганськ, де жили мої бабуся та дідусь, а й інші міста, моїх рідних. Не було ні страху, ні сліз. Організм вивільняв стрес кровотечами. З емоцій була лише ненависть, якої я тоді боялася, адже для мене це було абсолютно непритаманне почуття. Завжди я була таким собі «романтичним зайчиком», в чийому світі є лише добро, а біль і страждання супроводжувалася виключно сумом. В новинку було відчути таке сильне, але, як тепер усвідомлюю, важливе почуття.

Я була простою дівчинкою. Вдома говорила українською, а в школі, під тиском суспільства, перемикалася на московську. З початком великої війни мене перемкнуло, я не хотіла більше говорити мовою ворога. Ніколи.

4 травня 2022 року помер мій дідусь з татової сторони, який жив на Луганщині всі ці роки, ще на початку сказавши, що не покине свого дому на окупантів. Його серце зупинилося. Останні 8 років його життя минули під обстрілами. Він так і не дочекався перемоги… Бабуся та дідусь з маминої сторони, які жили в Запорізький області опинилися під окупацією. Ненависть зростала.

Мої переконання ставали більш стійкими, я доросла до патріотки своєї держави. Нарешті, закінчила дружбу з аполітичними, з людьми «какая разніца на каком язикє гаваріть», бо зрозуміла, що не можу толерувати зневагу до своєї мови. Думала, що це найбільші зміни в моєму житті.

 Недарма кажуть, що націоналізм з’являється тоді, коли у людини відбирають її любов.

Роки минали, я дорослішала. 2024 рік став роком-месією. Я зі здивуванням помічала, як все змінюється. Розходилися мої шляхи з близькими людьми, змінювався ритм життя. 16 липня 2024 року в мене було жахливе передчуття, що станеться щось погане. Знаходжу вбитою якоюсь комахою мою домашню тваринку. Та біль за улюбленицею мав відтінок передчуття чогось більшого, страшного…

19 липня 2024 року в мене відібрали мою любов. Вбили Ірину Фаріон. 9 днів шоку і заціпеніння, переглядів її інтерв’ю. Потім вибух почуттів. Ніколи мені не було так боляче, як тоді.

Я немов прокинулася, все осмислила. Мої сльози лилися за мого прадідуся, депортованого до Сибірської в’язниці, де його довели до страшної худоби, а потім, коли він вже важив 30 кілограмів та мав померти, відпустили. Але не дозволили повернутися у рідний Львів. За мого дідуся, який жив останні роки під окупацією, не доживши до перемоги. За моїх бабусю й дідуся, які досі під окупацією рашистів в Запорізькій області. За всіх українців, які віддають життя зараз… І за Ірину Дмитрівну…Прийшло усвідомлення, яку людину ми втратили…Ми не почули її, як колись Тараса Шевченка,  Маркіяна Шашкевича,  Степана Бандеру... Можна продовжувати дуже довго. Бо вміємо тільки плакати і співати: «запануєм і ми браття у своїй сторонці». Та не запануємо! Поки не вивчимо історію і не засвоїмо її уроків. Поки не зрозуміємо, що говорити українською - означає панувати.

Доба «Руїни» в моєму житті. Довгі місяці усвідомлення й болю. Та на «руїнах» колишньої мене будуюся нова я. Націоналістка. «Мене любов ненависти навчила» - Леся Українка.

За цю тисячу днів, відчуваю, постаріла на тисячу років. Мої переконання змінилися та стали сталевими. Завжди любила читати, тепер роблю нахил на наукові роботи з української мови та історичну літературу. Пам’ятаю і про класику. Як хочете збагнути, чому живемо так, читайте «Великий льох» Тараса Шевченка. І памʼятайте, що мир - це наслідок перемоги. Лише так. Адже не можна домовлятися зі злом. Не можна махнути на зло рукою. Сьогодні ти махнеш на нього, а завтра воно прийде тебе вбивати.

«Мова – це кордон і зброя, дім і фортеця, шлях з минулого в майбутнє – у безсмертя» - Ірина Фаріон.