Лисичанськ одним з перших потрапив під обстріли. Мирні мешканці не могли навіть висунутися на вулицю, тому харчувались тим, що вдома залишилось

Війна до нас прийшла в перший-другий день. Ми жили дуже близько до лінії зіткнення. Десь о п’ятій ранку почули перші вибухи в аеропорту Сіверськодонецька, а це від нас - у десяти кілометрах.

З перших днів війни в нашому місті було дуже небезпечно, тому що поруч були позиції наших хлопців. Ми постійно чули вибухи, звуки війни. Будинок здригався, на вулицю неможливо було вийти. 

Не було їжі ніякої - тоді ще волонтери до міста не доставляли. Все, що було по сусіках, ми поїли. Вийти нікуди неможливо було. 

Ми трохи почекали і зрозуміли, що це затягується. Почекали, поки обстріли вщухнуть, і вирвались з міста. Думали, що виїжджаємо на два-три тижні, тому майже нічого з собою не взяли. Добре, що документи забрали. Приїхали в Хмельницьку область, спочатку жили в селі, потім переїхали до містечка Дунаївці.

Нікому ми ніде не потрібні. Жити немає де, з роботою дуже погано. Нічого з собою не взяли: ні одягу, ніяких побутових речей - в чому були, в тому поїхали, тільки собаку забрали. Тут нічого немає свого матеріального. Ми чужі люди, хоч і українці, особливо на початку. Дуже важко.

Ми вимушені були покинути все, що все життя заробляли. Мали все: будинок і все в будинку, гарну роботу, друзів, рідних. Кожен день читаємо, бачимо і чуємо, що гинуть наші мирні люди, хлопці на війні гинуть. Мені здається, що це - найгірше. 

Коли я дізналась, що Лисичанськ не зможе наша армія відстояти, мої всі особисті хвороби нагадали про себе. Впродовж тижня я собі заробила інфаркт. 

Потім моя основна проблема зі здоров’ям загострилась так, що я з березня минулого року отримала третю групу інвалідності, а наразі - вже навіть другу. 

Коли в другій половині 2022 року наші хлопці звільнили наші території, настрій піднявся. Ми не знаємо, що робити: жити далі тут, чи чекати нашого звільнення, чи шукати, де починати нове життя. Коли дали нам надію на звільнення, тоді було краще. Це були самі приємні моменти за три роки. 

Ми тут разом із чоловіком та сином. Чоловік не може знайти роботу - підробітками перебивається. Вік у нього близький до пенсійного, і вже він нікому не потрібен.  Син працює на їжу, а все інше ми не можемо собі дозволити. 

Я хочу, щоб звільнили мій Лисичанськ, і ми змогли повернутись додому. Все інше не приходить на думку, тільки це.