Ми з міста Миколаїв. Мені 29 років, є чоловік і двоє дітей. До війни проживали в місті, все було добре. Робота була, у дітей школа. Відпочинки, поїздки - все було.  

В перший день війни я особисто почула звуки вибухів і розбудила чоловіка. Спочатку ми не вірили. Думали: «Яка війна?!». А коли почали літати безпілотники, тоді зрозуміли. В перший день зібрали речі і виїхали з Миколаєва.

Був хаос. Ми не знали, які речі брати, наскільки довго будемо їхати. Важко було зібрати дітей, купити ліки.

Зараз знаходимося в селі Лимани, живемо в будинку своєї родини. Найважче те, що ми не можемо бути в себе вдома, у місті.

До цих пір не віриться, що в нашій Україні війна. Ми не можемо бачитися з близькими які зараз на війні. Не можемо повернутися додому. Тут, в селі, є гуманітарна допомога. То ми забезпечені продуктами. Слава Богу, дотепер з усіма родичами підтримуємо зв'язок, але ми не бачимося.

Надіюся на краще: що місто почне відновлювати свою роботу, інфраструктуру, і ми повернемося додому. Звісно, вже не буде такого життя, як раніше, але надіємося, що все буде добре, і всі будуть живі і здорові.