«Не можу ні осісти у Слов'янську, ні повернутися в Донецьк»

Війна перевернула все моє життя та життя моїх дітей. Проживаючи зараз у Слов’янську, я знаходжусь у підвішеному стані. Немає можливості ні осісти тут, ні повернутися в Донецьк.

Коли у нас почалося дистанційне навчання, я ходила до школи, щоб узяти методичні посібники для роботи і почався обстріл, [в школі] вибило все скло. Я хотіла побігти додому, бо діти опинилися самі. Колеги та директор мене не пустили, подзвонити було неможливо. Наступного дня ми вирішили виїхати. Старша дитина була дуже перелякана. Вона бачила фотографії в інтернеті того, що відбувалося біля школи.

Я прибиралась вдома, дивилась у вікно, як вони сміялися й гралися, та плакала. З жовтня по грудень [2014 року] ми майже не виходили з дому, у нас не було деякий час світла та води.

Зараз моя старша дочка закінчує навчання у внз, менша навчається на другому курсі.

Самим цінним для мене є мої діти. Важливо, щоб вони стали на ноги. Я придбала нову професію, в якій себе реалізувала. Це моє досягнення. Ми постійно опановуємо щось нове, розвиваємося.