Руденко Мирослава, 9 клас, Циблівський ліцей Циблівської сільської ради, Київська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карнарук Людмила Петрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

1000 днів війни… Це не просто три слова. Це три довгі роки, які змінили все. Війна увірвалася в наші домівки, життя, мрії. Для мене вона почалася з ранку, коли вибухи були ближче, ніж хотілося б вірити, і вся звична реальність перевернулася з ніг на голову.

Я живу в Циблівській ОТГ, Бориспільського району, Київської області, і ніколи не могла собі навіть уявити, що війна так глибоко увійде в наше життя. Здавалося, що вона десь далеко, за межами нашої реальності, але одного ранку все змінилося. Звичний світ розсипався на друзки під гул сирен і звуки вибухів.

Щоранку, прокидаючись, я думаю про те, як несподівано і боляче війна увірвалася в кожен куточок нашої країни. Вона не обійшла й наші домівки, залишивши відчуття страху, розгубленості, але водночас і стійкості, що проростає зсередини, змушуючи нас боротися і вірити.

До війни я була звичайною школяркою: навчалася, мріяла про майбутнє, допомагала батькам і зустрічалася з друзями. Школа була моїм місцем сили, я дуже любила вчитися і завжди старалася бути кращою в класі. Але після 24 лютого 2022 року навчання стало не просто обов’язком чи захопленням — це стало моїм способом боротися з тим, що відбувалося навколо. Кожен урок, кожне завдання, яке я виконувала, нагадувало, що знання — це наша зброя. Це наш вклад у перемогу.

Онлайн-навчання замість звичайних уроків стало новою нормою. Сирени замінювали шкільні дзвінки, а замість розмов з однокласниками в коридорах були швидкі переписки під час перерв.

Ми постійно мусили ховатися в укриття. Навіть під час уроків могли початися обстріли, і ти не знаєш, чи встигнеш добігти до безпечного місця. Це був новий досвід для всіх нас, але я знала, що ми мусимо триматися.

Ще до війни я брала участь у шкільних заходах, допомагала з організацією, любила волонтерські проєкти. Але під час війни це стало важливішим, ніж коли-небудь раніше. Ми з однокласниками організували збір речей для військових: продукти, одяг, засоби гігієни. Волонтери відправляли ці речі на фронт, і кожен раз я думала про те, що десь там, у холоді й небезпеці, ці пакунки можуть врятувати життя наших солдатів. Я не могла стояти осторонь, особливо коли на війні був мій рідний дядько.

Він був для мене прикладом мужності й любові до України. Завжди усміхнений, сильний, з непохитною вірою в нашу перемогу. Коли він пішов на фронт, ми всі дуже хвилювалися, але водночас пишалися ним.

Сьогодні, коли я думаю про Україну, я бачу світло. Так, воно здається далеко, але воно є. Я вірю, що ми переможемо, бо наша нація — сильна і незламна. Ми пережили неймовірні труднощі, але не втратили віру в себе. Кожен із нас робить усе можливе, щоб наблизити перемогу, і кожен маленький крок — це крок до великого дня, коли ми зможемо жити в мирі.

Мені хочеться вірити, що після війни ми всі повернемося додому, будемо відбудовувати нашу країну, і вона стане ще кращою, ніж була до цього.

Як школярка, я розумію, що наше покоління — це майбутнє України. Ми повинні не тільки добре навчатися, а й бути активними, відповідальними, патріотичними громадянами. Війна навчила мене багатьом речам. Вона показала, як важливо бути єдиними, допомагати один одному, цінувати кожну мить життя. І хоч як важко було, я ніколи не переставала вірити в нашу перемогу.

Вірю, що настане день, коли ми знову будемо разом — у мирній, вільній, незалежній Україні. І ми збудуємо її такою, якою завжди мріяли бачити.

Кожен із нас зараз — це маленька частинка великого шляху до перемоги. І я пишаюся тим, що я — українка.

Я — українка, і в моїх жилах тече кров народу, який завжди боровся за свободу. Моя країна зараз проходить через темні часи, але ми всі знаємо, що світло переможе. Вірю в це всім серцем, адже бачу, як прості люди роблять неймовірні речі заради спільної мети.