Могилевська Олена, 17 років, учениця 11-А класу ліцею №7, м. Тернівка Дніпропетровської обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пронькіна Любов Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна триває всі вісім років, але мою родину це не хвилювало до певного моменту. Так, у школі ми збирали посилки військовим, та я не усвідомлювала, що насправді відбувається на сході України. Єдине бентежило, що ми більше не відпочивали в Криму. Цієї зими все змінилось. За декілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення почалась інформаційна війна. У соціальних мережах почали обговорювати можливість нападу Росії.

Ми з подружками, йдучи зі школи, активно сперечалися щодо цього. Я не могла в таке повірити. Тільки посміхалась у відповідь на їхні докази. Яка війна? Безглуздя якесь, асоціюється з книжками з історії. Наступного ранку прокинулась від слів тата: «Війна почалася». Спочатку я нічого не зрозуміла, залізла в інстаграм, де побачила безліч відео, на яких було знято купу вибухів.

Не могла навіть уявити, що війна так затягнеться. У березні на війну пішов мій дядько. Він більше не міг сидіти вдома і дивитись на ці жахіття. Вітя був єдиний, хто залишався у моєї мами. Батьки померли давно, дідусі та бабусі ще раніше. Дядька одразу направили до Ізюму. Телефонував раз у три-чотири дні. Матуся дуже хвилювалась, через це в неї почались проблеми з серцем. Кожного дня чекали на дзвінок, телефонував зазвичай дітям та дружині. Завжди скаржився на голод і холод, спав на дерев’яних дошках. Так неприємно усвідомлювати, що твоя рідна людина була «гарматним м’ясом».

Минали дні, війна продовжувалася. За цей час моя сім’я згуртувалася, декілька разів ми були так налякані, що мало не виїхали за кордон. Уже влітку мати потрапила в лікарню, вона не могла ні їсти, ні спати, завжди боліло серце.

Якраз у цей час дядько перестав виходити на зв’язок. В інтернеті пишуть, що бійця потрібно починати шукати, якщо він не виходить на зв’язок довше п’яти днів. У моєї мами багато знайомих лікарів по всій Україні, тому вона одразу почала просити допомоги. Найбільше допомагала подруга, яка працює в морзі. Вона телефонувала кожні дві години і запитувала, чи знайшли брата. Через два дні знайшли. У Лозовій. У морзі. Того дня мама приїхала додому і весь вечір плакала зі мною в кімнаті. Останніми словами, які я чула від дядька, були: «Пишаюся тобою!» Він був найпозитивнішою людиною, яку я знала, завжди допомагав і ніколи не сумував. У Віті залишилось двоє дітей. Тринадцятирічний хлопчик повинен стати справжнім чоловіком: колоти дрова на зиму, ремонтувати машину, слідкувати за молодшим братом, поки мати відволіклася. Молодший синочок називає тата зірочкою, яка тепер на небі. Усвідомлюючи всю ситуацію зараз, розумію, що так спокійно, як до війни, вже не буде. Моя матуся не може заснути без заспокійливих. Ми часто ходимо в гості до моїх братиків і допомагаємо їм, але ніхто не замінить їм тата…

Я вважаю, що мир настане тоді, як по наших містах перестануть летіти ракети, а люди з фронту повернуться додому. Усі будуть прокидатися без страху. І я, нарешті, не буду чути від друзів: «Повернусь, як війна закінчиться». Це і буде справжнє щастя для кожного українця!