Легенчук Катерина, 9 клас, ліцей «Європейський» ЛМР

Вчитель, що надихнув на написання — Левченко Інна Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тихими кроками лютий наближався до весни.

Незабаром день народження моєї мами, і в голові роїлося безліч думок: Як  привітати, що подарувати, як зробити цей день незабутнім?

Ранок 24 лютого нічим не відрізнявся від інших. Вранішні клопоти, буденні справи — і ось на порозі ванної кімнати — мама. У погляді — тривога, сполоханість. «Війна…», - не сказала, а наче видихнула із найглибших закутків душі, збентежена мама.

Згадуючи той день, розумію, що тоді почався новий відлік часу для кожного українця й для самої країни. До і після… Сьогодні я розумію, що таке «до». Небо, сонце, повітря, всі зими і весни, тихоплинна Сула — все було іншим. А тоді я спостерігала за своєю мамою і не знала як їй допомогти, що робити, мені було страшно. 

Вона з жахом в очах телефонувала сестрі,  яка в той час була в Києві, бо ж  Юля — студентка. У маминому голосі поступово почали з’являтися нотки впевненості. Вона ніколи не зупинялася перед перешкодами і завжди вміла вирішувати усі проблеми. 

У той четвер змінилося все, усі турботи лягли на її плечі, бо тато вже був у штабі і допомагав захисникам. 

Усе відбувалося, як у фільмі жахів, день був поділений на кадри: двері за мамою зачинилися — треба було терміново щось купити в супермаркеті; я у поспіху складаю наші сестрою речі; перша тривога; виття сирен; мобільного зв’язку немає; хочеться зателефонувати; мені страшно… Де ж мама?

Тисяча днів війни. Тисяча днів тривоги, всіляких новин із фронту, навчання онлайн, укриття… Людина звикає до всього. Безліч домівок, та життів людей було зруйновано, через вторгнення, але це все навчає нас цінувати час з рідними. Не гайте його на речі, які насправді і не потрібні.