Шиптицька Аліна, 10 клас, Запорізький навчально - виховний комплекс № 67

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соболенко Юлія Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 13 минав. 24 лютого 2022, червер. Я прокинулась і мені сказали що почалась війна. Урок англійської мови- я збираю речі, але не панікую, бо не розумію, що коїться і не маю на це часу. 25 лютого, перша тривога і ми йдем в укриття. Мама вирішила виїжджати до Польщі.  3 березня 2022. Вокзал Запоріжжя, натовп людей, всі кричать, панікують та штовхають одне одного, борячисть за порятунок себе і своїх рідних. Всі ці люди стояли на поїзд Запоріжжя- Львів і потрапити туди було одночасно і раєм, і пеклом.

Мій дідусь та вітчим знайшли потяг сполученням Запоріжжя- Ковель і ми сіли туди. 13 людей на 6 звичайних місць плацкарту, на перших полицях всі сидять, діти на других по двоє або троє, на ніч бабуся і дудусь залізли на треті полиці, на які за мирного життя навіть не продавались квитки.

І так ми їхали до Львова 27 годин. І ось, прекрасне місто яке я би хотіла відвідати, але не за таких обставин. Мама знаходить автобус до кордону, але я проти. Кажу їй, що простіше купити квитки на рейсовий автобус та доїхати до автовокзалу у Варшаві, де нас заберуть родичі. Але мама вирішила мене не слухати. На кордон нас привезли приблизно об 11 ночі. Я, моя мама, трирічній брат та його бабуся стоїмо на кордоні до самого ранку у холоді, без їжі та води. На ранок мені вдається вмовити маму поїхати назад до Львова. Нам пощастило і хлопці забрали нас на машині і довезли знов до вокзалу. Десь ще пів доби у Львові і ми все ж таки сідаємо на автобус до Варшави. 7 березня 2022. Вокзал Варшави. Мої дядько і тітка працюють на фірмі тойоти і вона надає прихисток для біженців, тому ми жили там всі 10 місяців.

Через місяць мені стало дуже нудно, бо вдома я ходила на тренування, вчилась, а у новій країні у мене не було нічого. Я вирішила йти до школи, та вчилася одразу в двох, було доволі складно, але я впоралась.

Я дуже хотіла додому. Не було і дня, щоб я не спитала “А коли ми поїдемо в Україну?” Через приблизно пів року я вмовляю маму поїхати в Україну, в Київ. Вітчим їде з Запоріжжя першим, шукає квартиру, влаштовується на роботу. 17 грудня 2022 я в столиці. Найщасливіша людина на той момент. Я закохалась у столицю з першого погляду і назавжди. З моменту Польщі я стала самотня, мені дуже потрібні люди навколо. Тому і в Київі ця проблема продовжилась, але я там нікого так і не знайшла, але навчилась гуляти одна. Я почала проситись у рідне місто. На початку червня приїхав мій брат і з ним мене відпустили. 13 червня я нарешті в рідному Запоріжжі. І назад до мами я приїхала в липні, але вже в серпні повернулась назад.

Я почала повертатись до такого звичного, але вже майже незнайомого життя. Почала знову ходити на танці, які буквально стали моїм життям за 12 років, і я не пам'ятаю себе без них.

Я знову вчусь, як звикла, гуляю з друзями, спілкуюсь з родиною, як ніколи раніше. Так я і підходжу до сьогодення. Кожного дня я чую вибухи та повітряни тривоги, погані новини з фронту про загиблих та без вісті зниклих знайомих. І все це через сусідню країну- терориста. Але я просинаюсь кожного ранку, сідаю за стіл та навчаюсь, ходжу на тренування та сама вже викладаю у малесеньких діточок. І роблю все заради свого майбутнього, бо я в нього вірю. Я українка і я хочу жити, а не виживати. І я впораюсь.