Смірнов Назар, 11 клас, Великоканівецький навчально-виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад-загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кононенко Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово змушує серце битися швидше, викликає хвилю емоцій і спогадів, але не для всіх однаково. Для мене початок війни не було таким сильним потрясінням, як для багатьох інших. Можливо, через те, що я живу в селі на Черкащині, у самому центрі України. Тут, далеко від лінії фронту, війна відчувається ніби через екран телевізора чи телефонний дзвінок. Кожен день приносить новини про обстріли, втрати, перемоги, але все це звучить так, ніби сталося десь дуже далеко.

Моя родина, навпаки, переживала та боялася за майбутнє. Для них кожен тривожний сигнал, кожне повідомлення про новий ракетний обстріл викликало страх і хвилювання. 

Моя позиція була дещо іншою. Я відчував упевненість. Не те, щоб я не розумів, наскільки небезпечна та жорстока війна. Навпаки, бачив і чув достатньо, щоб знати, що наші воїни тримають фронт, стоять на смерть за кожен клаптик нашої землі. Можливо, це саме, ця впевненість у незламності нашої армії допомогла мені не впадати у паніку. Я вірив і вірю, що ми переможемо, що Україна витримає, як витримувала неодноразово протягом своєї історії.

Перші дні війни були найтяжчими для багатьох людей. Новини змінювалися щогодини, і здавалося, що все може зруйнуватися в одну мить.

Моя родина слідкувала за всім з тривогою, переймаючись за друзів і рідних, які залишилися ближче до зони бойових дій. Для мене ж війна була радше викликом, ніж страхом. Я розумів, що від мене залежить те, як я сприйму ці події та як буду продовжувати жити далі. Протягом цих 1000 днів бачив багато прикладів мужності й відданості. Українські воїни – це справжні герої, які щодня ризикують своїм життям заради нашого майбутнього. Саме це зміцнює мою віру в перемогу.

Звісно, були моменти суму, коли приходили новини про втрати. Але навіть у ці моменти мене не полишала думка про те, що ми повинні продовжувати боротися.

У той час, коли хтось міг втратити віру, я тримався на надії та підтримці своїх близьких і друзів. Ми спільно обговорювали новини, підтримували один одного, і це допомагало зберігати спокій. Для мене ці 1000 днів стали не лише випробуванням на стійкість, а й нагадуванням про те, наскільки важливо бути однодумцями у складні моменти.

Війна навчила мене цінувати мир і спокій навколо. Я зрозумів, що навіть у найтяжчих обставинах можна знайти сили для продовження боротьби.

Україна вже пройшла складний шлях, і ще багато попереду, але впевнений, що ми вистоїмо. Мій шлях протягом цих 1000 днів був шляхом віри та надії. І я вірю, що кожен із нас, як і вся країна, подолає всі труднощі та вийде з цієї війни сильнішим, ніж будь-коли.