Шишкова Валерія, група 102, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шуляк Тетяна Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мої 1000 днів війни почались  з 2014 року, тоді я і моя родина проживала в Луганській області в місті Лутугино. За декілька днів до війни ми продали дім та переїхали до бабусі в село Волнухино. На превеликий жаль, війна розпочалася на мій день народження.... Мені виповнилось тоді 7 років, тато їхав з роботи і не міг добратись додому через те, що були великі затори, транспорт просто зупинився. Дідусь до нас вже приїхав і ми всі чекали тата. На наступний день тато був вже з нами, ніхто спочатку не розумів, що коїться.

Вже на третій день почалися вибухи і після цього наше село просто вже не впізнати...  Було багато прильотів, вибухів, уламки були у нас в дворі.

Одного разу в нашому городі було знайдено ракету, яка не підірвалась та великі уламки градів. Ми дякували Богу за те, що ця ракета не потрапила  в наш будинок, не було і дня без жахливих вибухів та прильотів. Ми дні і ночі перебували в укритті, не могли спокійно поїсти, спати. Через певний період до нас приїхали наші воїни. Пам'ятаю, ми з сестрою гралися біля нашого подвір'я і тут їде багато танків, і один з них зупинився біля нас.

Військові дали нам судок з їжею. Там було все свіже, гарно спаковане, було багато смаколиків. Найбільше, що запам'яталось з цього судочка, то це жуйка. Я так зраділа, коли її побачила!

Надалі наших військових розбомбило, в них не було вибору залишатися, тому що вони були розбиті і ми разом з ними, так як вся їх техніка була просто серед наших будинків. Наші Воїни поїхали до міста, там укріпилися, а, тим часом, після них до нас увірвалися ополченці разом з чеченцями і захопили нас. Спочатку вони розвідали обстановку, потім почали облаштовуватися в селі. Відправили всіх нас по хатах з бомбосховища і зробили там свою військову базу.  Вони нас не катували, але займались мородерством. Був випадок, коли погрожували нашій бабусі розправою наших життів та поставили їй певні умови.

Такі погрози висловлювали чеченці. А умови були такі: "Бабуся повинна була готувати їм їжу."

Вони давали нашому населенню їжу, але і обкрадали хати тих жителів, яких не було в селі. Росіян серед них не було! Це були наші люди, але зрадники! Тому їх і назвали ополченці, росіян хоч і не було, але були чеченці, страшні люди.

Одного дня дідусь приїхав до нас в гості з Луганська  - це було на початку війни,  ще були серед нас наші герої. Він приїхав на своїй машині. Коли дізналась, то вибігла з подвір'я. Бігла йому назустріч, а попереду нього їхали танки.

Я біжу навколо них і махаю їм рукою, по типу "Пропустіть дідуся, хай проїде", вони мене зрозуміли, дідусь до сих пір це згадує і сміється.

До того, як рашисти заїхали в наше село, всі мешканці нашої вулиці заїхали в міську Кантору, там було багато вільного місця, але не вистачало на все село. Ми з сім'єю туди переселилися, тому що там було безпечніше, бо там велике укриття. В день переїзду в Кантору ми підібрали час тиші та пішли приймати душ (вуличний) додому разом з родичами. Ми жили від кантори недалеко, одна домівка, і ми вже в канторі. Було тихо. Ніяких вибухів, як щойно ми зайшли в подвір'я почалися обстріли, ми впали на землю і чекали на закінчення жаху, добре, що уламками нас не зачепило, а гради пролетіли повз нас.

Тиша прийшла, ми дуже швидко побігли до укриття. Не пам'ятаю, скільки ми пробули в канторі, але декілька тижнів це точно.

Ну, а надалі нас вже всіх виперли звідти. Будинок, який продали мої батьки, купила багатодітна сім'я і, на превеликий жаль, в дім попав снаряд.... Я не знаю, що сталось з цією родиною, але, сподіваюсь, що з ними все добре. Рашисти кудись ділись і наше село звільнилось від них, але територія все одно була окупована. Було літо. Ми з сестрою дуже захотіли піти на кар'єр, але батьки не хотіли іти, а нас самих не відпускали, завітав до нас в гості сусід, він як раз ішов в ту сторону на риболовлю і з задоволенням нас зміг провести і за нами наглядати. Тато про це не знав, він як раз кудись відійшов, а мама з бабусею нас відпустили. Ми практично вже доходили до кар'єру, але трапився один випадок.

Біля початку кар'єру був міст, ми доходили до нього і почули звук літака, сусід нас повів ховатись під нього, а ціль літака був міст. Ми заховались і в цей момент щось кинули, міст почав руйнуватись.

Мене сестра відштовхнула вниз, а там був обрив і багато кропиви. Я впала в ню і, вона за мною, не знаю, яким чином ми ще живі, це просто чудо. Тато одразу прибіг до нас. Не знаю, як він нас знайшов. Він почав на нас кричати і наказав іти за ним додому. Ми перелякалися з сестрою двічі. Побігли за татом, капці з мене злетіли і тато взяв мене на руки, а сестра збирала їх позаду. Ми були настільки перелякані, що не могли зупинити свої сльози, у нас все тіло було пожалене кропивою.

Ми пішли в душ. Так пекло все тіло, що просто жах...

Через певний період часу ми звикли вже до вибухів. Маленька я, як тільки чула вибухи, вже сиділа, чекала тата біля укриття, щоб мене спустили в низ. Одного разу в нас вибило вікна через потужний вибух, уламки на нас не потрапили.

В 2016 році дідусь нас забрав з Луганської області і ми переїхали в Київську область, тут було тихо і це нас заспокоювало. Переїхали з моєї родини тільки мама, тато і сестра, бабуся залишилась, загалом всі рідні залишились там... Виїжджали ми тяжко, в деталях не пам'ятаю, що і як було, згадую тільки затишні, спокійні, веселі спогади, тоді я була щаслива.

Сестра була в розпачі, для неї переїзд видався дуже важким, в неї залишився там хлопець, друзі. Вона була в такому стані, можливо, тиждень, трішки більше.

До нас в селі всі гарно ставились, селяни допомагали всім, чим могли, особливо їжею. Спочатку я не ходила в школу, а через певний час продовжила 1 клас в новій школі, я зі своїми однокласниками не сильно подружилась, тому що мене відштовхували від себе, єдине, що одна дівчинка зі мною була, всі інші - ні. Згодом все налагодилось. Спочатку я не розуміла українську мову, мені було перший рік важко орієнтуватися в школі, я не розуміла нічого на українській мові. На уроках я слухала, але коли я почала розуміти декілька слів з української мови, відповідала, але російською, вчителька намагалася мені перекладати слова, а потім я вже сама, не помітивши того, стала говорити солов'їною  мовою.

8 років ми прожили на цьому місці і проживаємо далі, ми звикли і все було добре, до повномасштабного вторгнення росії.... На той момент я була у сестри в гостях.

Зранку їм на роботу, а ми з мамою мали їхати в село. Вночі сестра почула вибухи, я їм не вірила і казала, що їм здається, лягайте спати. Потім по новинам почали оголошувати про війну, всі люди в хаосі, почалися біля нас вибухи, ми з мамою перелякалися і одразу нахлинули ті жахливі спогади... Моя сестра і її молодий чоловік разом з нами поїхали в село, було багато людей, всі виїжджали з Києва, вся моя родина гостювала у нас рік, а потім все потрошки почало відновлятись і вони поїхали назад до Києва.

Ось і все. Насправді, багато чого відбувалося, але це тільки те, що я вам розповіла. Це коротка історія з того, що відбувалося, всі деталі я не розповім, але, думаю, що донесла до вас свою думку подій з мого життя.