24 лютого пів на шосту ранку розбудив дзвінок від батька, піднімаю слухавку і чую: «Швидко збирайте найнеобхідніші речі, документи, я за вами скоро заїду, заберу - почалася війна». Я спросоння нічого не зрозуміла: збудила сина, почали текти сльози, страх, істерика... Було страшно залишати без нагляду свою квартиру. Сина забрав мій батько до себе, тому що в них поруч укриття. Я ходила на роботу майже щодня, працювала в аптеці. Людей багато було, черга величезна щоразу. Було дуже гучно.
Не було газу, неможливо інколи було приготувати їжу, вода та світло з часом також зникали. Нестача води була, перетворювали сніг навіть, коли неможливо було сходити до криниці набрати води через обстріли. Було важко добиратися до роботи, інколи доводилося ходити пішки, а це приблизно 11 км в один бік.
Шок був, коли у батьків вибило вікна в квартирі в той час, коли моя мама та мій син тільки піднялися з підвалу поїсти та переодягнутися і трапилося так, що поруч впав снаряд.
Ми з дитиною проживаємо вдвох. Робота є, досі працюю в аптеці фармацевтом.
