Комірко Дарина, 9 клас
Віньковецький ліцей Віньковецької селищної ради Хмельницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Саврій Світлана Гаврилівна

Війна. Моя історія

Україно! Ти — моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Василь Симоненко

Лютий 2024 року… Війна в Україні… Сиджу в автобусі… Львів (Україна) - Ліворно (Італія). Не розумію, чому мама мовчить.. Чому в автобусі немає чоловіків? Чому маленька дівчинка рветься до батька, який стоїть за склом автобуса?.. Так страшно не розуміти «Хто? Що? Де? Коли? Чому?» Пам'ятаю той проклятий день… Пам'ятаю, як батьки почали метушитися, поквапливо збирати документи, телефонувати до всіх і запитувати: «Як ви? Де ви?»…

Ранок починається не з кави,
Дзвоню до тих, кого люблю.
Дзвоню спитати в них: як справи?
І Господа тихесенько молю.
Молю, щоб було усе добре,
І щоб закінчилась війна…
Хай Мати Божа нас усіх пригорне.
Усе погане щезне хай до тла.
Ранок починається не з кави,
Ранок починається з думок.
І щоб мир, добро було із нами,
Хай береже усіх нас Бог! (Вірш з інтернету).

Неочікувано та сама маленька дівчинка починає гордо промовляти святі рядочки легендарної пісні «Ой у лузі червона калина похилилася»… Дитячий, але сповнений стоїцизму спів переплітається з нотками тиші… За мить злякані погляди перетворюються на сповнені жагою незламності.. Я знаю, усі пасажири, як і я, гордилися тим, що вони - УКРАЇНЦІ. Уявила: у той момент наші серця були, мов пазли, і хотілося їх скласти воєдино словами із пісні, щоб утворилася велика сила віри!

Ніч.. Кордон.. Попросили вийти, щоб пройти паспортний контроль. Стоїмо з речами в черзі.. Бачу знову дівчинку.. Вона тримала маму за ручку і ще додивлялася сон (напевно, він був про веселку біля рідної хати, тому що дитя усміхалося). Під час очікування дехто розповідав, яке в них було безтурботне життя до повномасштабної війни.. А тепер ми всі знову об'єдналися незламним духом..

Їдемо.. Краєм вуха чую, як хтось дивиться фільм російською.. Всередині все заледеніло... Попросила вимкнути, мене підтримали.. Мене ніби прорвало... Сила і зброя нашої нації - мова! Так важливо розмовляти чистою українською, слухати й співати українською, завчати вірші, афоризми українських поетів… Пригадую, як часто вчителька цитувала на уроках української мови слова Максима Рильського:

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде…

…Я на чужій землі, в Італії, біженка з України... Так хочеться додому, в Україну… теплі згадки зринають в пам’яті… як весело стрибати в полі поміж житом, яке тільки починає жовтіти… Шепочу рядки Василя Симоненка, які назавжди будуть частинкою національної самосвідомості СПРАВЖНЬОЇ УКРАЇНКИ...

Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.

Час спливає… Для всіх українців зробили свято… Повітряні кульки у жовто-блакитних кольорах, українська кухня, одяг, звичаї - усе це ніби перенесло мене в безтурботні хвилинки життя вдома, на рідній землі… Дивлюсь на календар… День народження Т. Г. Шевченка… Записую відео… цитую строфу Кобзаря:

Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

…А через кілька місяців повернулася в Україну. Продовжую навчатися в рідній школі, волонтерю, беру участь в мовно-літературних конкурсах, завчаю вірші про жахи війни, про героїзм ЗСУ…

Мої ДУМКИ - це наче обрій віри в ПЕРЕМОГУ, як видноколо МИРУ, ніби мозаїка ОПТИМІЗМУ та СУПЕРСИЛИ українців! Горджуся, що я - УКРАЇНКА!