Спогади Ірини Вікторівни знову викликають страх, одразу підвищується тиск. Жити у селищі (радгосп Нікітовський біля Торецька Донецької області) дуже важко, але багато родин, які виїжджали звідси на початку війни, повертаються до свого житла.

В нас дуже швидко все змінилося з перших днів війни. Був страх, паніка, ми не знали, куди тікати. Коли над тобою летить та свистить, це дуже страшно. Пригадую ще такий жахливий випадок. Коли ми їхали у маршрутці, назустріч на великій швидкості вискочив танк і мало не нанизав нас на дуло.

Багато людей з міста виїжджали з дітьми, ховалися де тільки можна було, а потім повернулися додому, бо більше тікати нікуди. Повернулися до своїх будинків. Куди дінешся?

У нас все кардинально змінилося, і будинок потріскався, і все в душі потріскалося. У мене і зараз тиск під двісті підскакує, як згадаю страх і безсонні ночі.

Ми й тепер живемо у страшних умовах, як на пороховій бочці, бо не знаємо, що буде завтра. Це дуже страшно. У мене двоє дорослих дітей та троє онуків. Внуки всі налякані, будь-якого різкого звуку бояться.

Ми отримували гуманітарну допомогу; я як інвалід, дочка як одинока мати, і чоловік за віком. Ми дуже вдячні Фонду Ріната Ахметова, який допомагав і продуктами, і миючими засобами. Нам усе знадобилося у побуті.

Ми всі мріємо про мир, щоб, нарешті, зупинилася війна, щоб робота у нас була. Дуже хочеться стабільності, тиші та спокою.