Наталія ще з 2014 року писала в місцевій газеті про війну в Україні і займалась волонтерством. Тому з перших днів окупації більшість односельців почали її цуратись

22 лютого я їхала в сусіднє містечко зі свого селища - вже були блокпости, нас зупиняли і перевіряли документи. А 24-го зранку почула перші вибухи війни, коли вороги заходили зі сторони Білорусі.  

Росіяни зайшли до нас 25 лютого.  У мене був панічний страх, я не могла ні рухатися, ні плакати, ні говорити. Я зрозуміла, що війна, і стала збирати «тривожну валізу». 

Я працюю в музеї, там було багато експонатів. На одній стіні висів прапор України з написами «Слава Україні! Героям слава!», і була написана кожна сільська рада, прізвища та імена хлопців з АТО.  Я подумала: не дай Бог, зайдуть вороги і знайдуть цей прапор - вони всіх цих воїнів АТО знищать. 

Зранку, ще до сьомої, я туди поїхала, той прапор зняла і сховала. Тепер вже скільки пройшло часу - до сих пір не можу згадати, де я в гарячці його діла.

Я працювала вчителькою у школі і писала в районну газету. Коли в 2014 році почалася війна, я одна писала про наших АТОшників і одна-єдина займалася волонтерством – збором пластикових кришок. Ми віддавали їх переробнику, а переробник направляв гроші на ЗСУ. Коли зайшли сюди орки, можливо, через це від мене відвернулись дуже багато людей, яким я довіряла. Чи вони боялися, чи ще щось… Я залишилася одна. Мені було боляче. 

Були в мене моменти дуже складні, які я не можу озвучувати. Я кажу: «Заберу їх з собою в могилу». У мене декілька разів були сутички з орками. Вони тут з автоматами ходили, нас лякали, техніку свою тут ганяли, у людей машини і майно відбирали. 

В період окупації в мене було страшне недоїдання: я важила на перше квітня 34 кілограма. а зараз – 45. Ходила і за вітром шаталася. Було в нас що їсти, хліб був, але мені було психологічно важко.

Я залишилася сама в чужому підвалі. Сиджу. Мені дзвонять по телефону кажуть: «Петрівно, в Херсоні з підвалів витягають активістів. Ти живеш без чоловіка, допомагала всім АТОшникам. Піди кудись із підвалу». Кажу: «Куди? В поле в ліс - куди мені йти?» Я поговорила - і в мене відмовили ноги. Проплакала до ранку. Хто коло мене буде сидіти? Слава Богу, на ранок мені стало легше. Подзвонила до сестри - вона жила в сусідньому селі. Попросила її допомогти, бо мені було дуже погано - всередині пухлина розболілася і на ноги дало. 

Ми домовилися зі старостою села, а староста - із батюшкою. Вранці 5 березня батюшка і староста села мене забрали машиною, і ми поїхали по окупованому нашому краї. У мене паспорт зверху - не дай Бог, нас перевірять. Я забрала своїх чотирьох котів, побула в сестри до 17 березня. Непросто було, дуже складно і важко. Назад йшла пішки п’ять годин по окупованому району. Це був просто жах. Господь мене, напевно, так любить, що зберіг життя.

1 квітня до нас зайшли ЗСУ. Ми дуже довго відходили від окупації, боялися в магазин вийти, чи по хліб, або десь на дорогу вийти. Зараз пройшло дуже багато часу, багато воїнів стоїть наших тут, то ми вже трохи відійшли. Нам воїни самі кажуть, щоб ходили на роботу, спокійно спали, вони нас тут оберігають.

Розказували, коли зайшли, що бачили, як наші колаборанти каталися на їхніх БТРах і здавали багато що. Мого чоловіка закатованого знайшли в зоні відчуження, дехто взагалі пропав. 

Страх був неймовірний - ми не знали, що від них чекати. 25-го числа вони в одну школу вистрілили – і зразу п’ять чоловік лягло, декілька були поранені. Це були люди, яких я знала. 

Я тільки чула від людей, що виїжджають, а мені ніхто не пропонував ні виїхати, ні вивезти. Ця війна дуже добре профільтрувала і друзів, і колег, і рідню. Мені ніхто не протягував руки допомоги, і зараз я сильно звузила своє коло спілкування. У мене вже була двічі можливість виїхати в Польщу і один раз - в Німеччину. Спочатку дала згоду, а через два дні сказала, що я нікуди не поїду: я волонтер, і від цього «сорому» не відмиюся ніколи. Я думаю, якщо я цей період пережила, то переживу все інше. 

Зараз волонтерство в мене якщо є, то воно приховане: допомагаю одному підрозділу, але його в соцмережах не виставляю. А за кордон я не поїхала, і навіть мови про це не може бути.

Я вважаю, що скільки б не стріляли, поки не сядуть за стіл переговорів і не підпишуть документи, мир не настане. Треба сісти і домовитися. 

Я вірю, що наші діти народять ще дітей, які дуже швидко будуть вирішувати цікаві питання, незвичайні. Вони збудують систему швидкого відбудовування житла, енергетики, ще чогось, заправні станції. Будуть на це дивитися, як на якусь дивину – молодь придумає настільки досконале і просте. Такі діти є, вони народилися і піднімуть Україну. Україна буде не така, як зараз, вона буде по-іншому виглядати. Оце моя особиста позиція.