24 лютого о п'ятій ранку прокинулась від гучних вибухів у нашому місті Часів Яр на Донеччині. Відразу побачила, що мені телефонувала директор школи, у якій я працюю, щоб попередити батьків та дітей про необхідність залишатися вдома й не йти до школи. Найважчим для мене було прийняти рішення евакуюватися з рідного міста. Завдяки державі, гуманітарним організаціям та міжнародним організаціям ми уникнули дефіциту необхідних життєвих потреб. Двічі отримували допомогу від фонду Ріната Ахметова. Ми дуже вдячні за якісну та необхідну допомогу. Довго адаптовувались до нового місця проживання.
Як жінка, більш вразлива, тому знаходжусь у депресивному стані. Ми разом із членами родини долаємо ці проблеми. Дуже вражають люди, які знаходять сили й можливості допомагати тим, хто цього потребує. Також я захоплююсь своєю 68-річною мамою, яка дуже довгий час залишалась у небезпечному Часів Ярі.
Я працюю вчителем, професію не збираюсь змінювати, бо робота з дітьми дуже важлива. Учні найбільше потребують допомоги, з ними треба спілкуватись, це наше майбутнє. Гуляючи вулицями Києва, я уявляю щомиті, як я ходжу по тротуарах свого рідного міста Часів Яр, яке вже майже повністю зруйноване. Уявляю обличчя сусідів, знайомих, учнів та батьків, які з різних причин вибули з нашої школи. Але мрія та надія повернутись не вмирають.
