З початку війни і до 31 березня я з дитиною 11 років весь час сиділи в підвалі лікарні. Я була на той час вагітна на 28 тижні. Постійний стрес, безперервні обстріли та прильоти в лікарню наклали великий відбиток на нервовій системі дитини і мене, і в майбутньому народився син також з відбитком стресу. Потім страшна евакуація під нескінченні обстріли, нове місце проживання в соціальному будинку (безмежно вдячна людям, які нас прихистили). Після пережитої блокади в місті без світла, води, нестачі їжі, і постійними обстрілами старша донька стала замкнутою, весь час нервує, з'явилися сильні головні болі, майже кожної ночі кричить уві сні, стрес наклав неабиякий відбиток на здоров'я всього її організму.

Найважчим було життя в холодному, наповненому людьми темному підвалі без води, світла, зв'язку та майже без їжі, та евакуація.

Під час евакуації колону волонтерів, які мали нас забрати з іншого берега річки, розстріляли з мінометів рашисти, і ми так і не дочекавшись їх, йшли пішки 11 кілометрів, і проходили повз догораючі тіла людей та машин. Дитина тоді дуже злякалася, плакала і довго не могла заспокоїтись, кричала що ми могли бути на їх місці в тих машинах.