Ми з сім'єю були вдома та готувалися до дня народження батька. Наше невеличке місто Токмак, що на Запоріжжі, виявилося просто не потрібне діючій владі. 26.02.2022 року окупант зайшов у наше місто як до себе додому, ніякого супротиву, ніякої влади, ніяких правоохоронних органів вже не було. Найважчим було розуміння того, що ми всі лишилися один на один з варварами і вбивцями, які могли собі дозволити усе, що їм заманеться.
Ні евакуаційних автобусів, ні звернень від керуючих містом, ні інформації про те, що ж людям робити далі. Ми залишилися без робіт, пенсій, ліків, перший час були труднощі з продуктами харчування. Та найстрашніше почалося потім... Мародерство, постійні рейди по квартирах і будинках, відсутність газу та електрики, відсутність мобільного зв'язку і радіохвиль українських операторів. З окупацією почалася невідомість…
Більшість людей, які були при владі, навіть на найнижчих її щаблях, пішли на співпрацю з окупаційною владою. Нерозуміння того, що на тебе чекає далі, просто з'їдало тебе з середини, ти не маєш слів, щоб пояснити своїм дітям що коїться, і як діяти далі.
Ми в окупації змогли прожити два місяці. Ні ліків у аптеках не було, ні продуктів. Якщо щось і завозилося, то за товари здирали такі шалені гроші, що людям просто було нінащо купити те, що вкрай необхідно. Нами було прийнято рішення залишити все, і виїхати на підконтрольну Україні територію.
В окупації лишилися наші батьки. І навіть тут вже, у тому місці де ми перебуваємо, з гуманітарною допомогою дуже скрутно, а точніше її зовсім немає. Дуже важко.
Нам дуже пощастило, наша сім'я лишилася цілою. Діти навчаються, з роботою проблеми, але всі живі та разом - а це найголовніше.
При собі таких предметів, які б нагадували б про ті події, не маємо, бо їхали через цілу низку блокпостів, не хотіли наражати себе чи дітей на небезпеку, але такі речі є, закопані та заховані вдома. Після війни вони обов'язково будуть нагадувати про страшні часи...
