«Зараз прожив день, і думаєш – слава Богу, що живий»

Ольга Мосієнко, 58 років, мешканка Золотого:

Важко згадувати. Раніше було все спокійно, люди жили, працювали. А зараз багато пороз’їжджалися, молодь, діти далеко. Дуже важко переживати це все.

Найскладніше – обстріли. Не знаєш, іти в магазин чи не йти. Обстріли досі тривають (2018 рік). Буває затишшя, а буває таке, що навіть у дворі знаходитися неможливо, кулі свистять. Заходиш у будинок – ніякого спокою немає. Раніше жили майбутнім, а зараз прожив один день, і слава Богу, що живий, що нічого не сталося.

Ти лягаєш спати – стріляють, прокидаєшся – стріляють, серед дня – стріляють. Ну буває затишшя. Тиша напружена. Почуття постійної напруги. Уранці встаєш, бігаєш, то треба чоловіка нагодувати, то маму, то в магазин. Думаєш, що приготувати. А потім починається обстріл...

Уся ця війна стоїть перед очима. Боїшся кожного пострілу. Дуже страшно згадувати про те, що було. І воно кожен раз нагадує. У нас немає спокою, у нас постійно йдуть обстріли.

Страх за життя, страх за сина, що коли він іде вранці на роботу, починаються обстріли. Чи дійде, не дійде. Прийде, не прийде. Чоловік, були обстріли, він лежав, він нікуди не може ні встати, ні піти, ні втекти. Я ховаюся в погребі, а іноді сиджу в кутку.

Це страшно, це розруха, це смерть, це жах. В душі здригається все, вже потім нічого не розумієш. Це дуже страшно. Люди біжать в різні боки, ховаються хто в підвалах, хто де, хто як виживає.

У нас теж тут розривалися, і в будинки тут потрапляли, і снаряди рвалися. І тут прямо відлуння йде, коли постріли. Цей весь жах у голові, він нікуди не йде. Це дуже страшно.

Ми тут виросли, тут жили, навчалися, працювали. Не хочеться йти, залишати свої будинки. Куди піти? На винаймання житла з такою хворою людиною? Мама старенька, хвора. Куди піти? Нікуди. Сидимо, Богу молимося, слава Богу, живі сьогодні, слава Богу.

Чоловікові розтрощило ноги у ДТП. Відрізали ноги. Він був дуже тяжко хворий, у нього черепно-мозкова травма була. Був однією ногою в могилі. Багато крові втратив. Потім потихеньку-потихеньку. Ну а зараз війна ще більше підкосила здоров’я. У нього тиск почався, цукровий діабет, він осліп. Він одним оком взагалі не бачить. Хворіє. Ноги болять, він не ходить, він лежить. Сидить, лежить.

Віктор Сорочак, 59 років, житель Золотого:

Мені важко по сходах підніматися, опускатися, на візку. Яка у мене роль? Меблі. Є шифоньєр, є диван. А на дивані хто має бути? Чоловік. Ось я і є продовження меблів. Як то кажуть, в комплекті. Квартира в комплекті, я маю бути – є, ось і все. А все на дружині. І ось зараз городи, загалом, все на ній.

Важко, звичайно. Он льох, вся сім’я там, а я нікуди, я на місці, чекаю. Чи влучить, чи не влучить. Поки я доповзу...

Кожен божий день увечері лягаєш до 12, навіть дивуєшся, а що така тиша. Уже навіть якось незатишно. А коли стріляють, значить, все нормально. Якщо подалі стріляють – значить ми спокійні. Коли вже тут ближче починають, тоді починаєш хвилюватися. А так вже звичка. Прокинувся, а вони не стріляють. Що таке? Вихідний, чи що?

Ольга Мосієнко:

Я пам’ятаю, коли сильний обстріл був, у 14-му чи 15-му році, я не могла вийти серед ночі та спуститися в льох. Я сіла в кутку і сиділа. Не пам’ятаю, хвилин п’ять або 15 обстріл був. Мені здалося, що це вічність, що це ніколи не закінчиться. І я кожну мить чекала, що зараз вже буде все. Свистить снаряд, і я кажу: «Ну все, ну все». Це я запам’ятала на все життя.

У мене сваха тут живе, з нею спілкуємося. Я ходжу в магазин, заходжу до неї, ми спілкуємося. Така підтримка. А так переважно я одна. У магазин ходжу раз або два рази на тиждень. Намагаюся скупитися. Далеко ходити в магазин.

А їх же теж кидати не можна. У мами страх. Я йду, вона: «Ти ж там недовго». Вона боїться залишитися одна. Я кажу: «Ти ж не одна. Дивись, собачка, коти. Чоловік». Вона: «Ні». Вона ж розуміє, що чоловік інвалід, що, якщо раптом що трапиться, він нічим не зможе допомогти.

Є надія, що раптом щось налагодиться. Надія є.