Я народився і все життя прожив у Краматорську. Перший день повномасштабної війни був жахливий і неочікуваний. Колись я служив у радянській армії і поряд зі мною були російські хлопці, ми були справжніми братами. Я не міг повірити, що росія підсуне таку свиню - нападе на Україну і стане стріляти, і по мирних мешканцях також. Якщо раніше нейтрально ставився до росії і до розпаду Радянського Союзу, то тепер росія  - мій ворог. 

Найбільші труднощі - це коли діти, які жили поряд з батьками, у зв'язку з війною вимушені виїжджати, щоб рятувати власних дітей. Ось тепер вони їдуть у царство невідомості і я розумію, що вони змушені нас покидати і виїжджати. На схилі років я залишився один і на мене чекає та ж сама її величність невідомість. Хотілося б знати коли це все закінчиться. 

У нас вимикали і воду, і світло, і тепла не було. Труднощі у всьому, куди не глянь. Навіть отримання пенсії перетворюється на проблему - банкомати не працювали. 

Найбільше шокувало те, що молодий хлопець росіянин може натиснути на спусковий гачок, який викличе запуск ракети, що полетить на житловий будинок, або на газову станцію, або на автовокзал. Я себе уявляю на його місці, що я маю натискати і при влучанні радіти, що я наніс комусь шкоду. Нас не так виховували. Мене це найбільше шокує - як можна це зробити, вистрілити туди, де живуть малі діти і літні люди. Мені це важко уявити.

Я б і в армію пішов, але вже старенький. А дуже хочеться. От якщо російські танки зайдуть у Краматорськ, візьму пляшку бензину і піду підпалювати російських військових. Я хочу помсти за те, що вони здійснюють геноцид України і випробовують на нас нові види озброєння. 

Я хочу залишитися живим, аж поки не наступить те світле майбутнє, яке нам обіцяють.