Мене звати Надія Вікторівна. За ці два роки так багато було пережито, що напевно важко буде описати. На жаль, я та діти, маємо важкий досвід переміщення країною через вторгнення ворога. 

На початку війни ми перемістилися на захід країни. Потім вимушені були переїхати для лікування в Запоріжжя, через два переломи щелепи, які Артур отримав у звʼязку з  нещасним випадком, його збив на мотоциклі місцевий підліток.  Майже в той самий час, чоловік пішов у лави ЗСУ. 

Згодом, нами було прийняте рішення повернутися до рідного міста, щоб бути ближче до чоловіка та й це співпало з активними на той час обстрілами самого Запоріжжя. Згодом, коли регулярні обстріли тепер вже нашого рідного міста посилилися, вони були так часто, що відчуття страху перестало нас покидати, ми знову були вимушені виїхали.

Протягом всього часу Артур навчається в школі дистанційно та позбавлений можливості живого спілкування з однолітками.  З постійними переїздами не так просто заводити постійних друзі.  Багато часу проводить в телефоні… регулярне спілкування лише зі мною та молодшим братом.  Дякувати Богу, він має і позитивне захоплення, будує з конструктору Лего класні трансформери.

Зараз ми в трьох мешкаємо в однокімнатній квартирі, де жоден з нас не має свого особистого простору, а так хочеться, щоб діти мали щось більше, ніж ми можемо їм дати в часи війни. 

В перший день ми були вдома, зателефонувала сестра та повідомила про початок війни. Ми були розгублені та наповнені страху від невідомості. Хотілося бігти, тільки куди? Почали збирати речі, бо було відчуття, що через годину чи дві ворог вже буде поряд з нашим будинком.

Ми проживали в Донецькій  області, в місті, яке від Авдіївки за 40 хвилин машиною. Не вщухали звуки артилерії, вони чутні постійно і кожного дня. Сини бачили, що ми поспіхом збираємося, то зрозуміли, що трапилося те, чого так всі боялися. Тоді вони, ще не знали, що нас чекає. 

Найстрашніший день почався 24 лютого 2022 і поки ще не завершився. Напевно, ми заспокоїмося, коли зможемо зупинитися, якесь місто назвати власним домом та знайти спокій, почати мріяти. 

Дякувати Богу, ми зараз тримаємося. Але були важкі періоди невизначеності та невідомості, як жити далі, де шукати прихисток, за що існувати. Зараз намагаємося жити днем, можливо тижнем. Мріємо про перемогу наших воїнів та України. 

За часи війни ми змінили повністю ставлення до речей, тому напевно зараз немає привʼязаності до будь-яких речей… намагаємося так жити.  Мій син – дитина, у якої війна забрала частину дитинства, позбавила живого спілкування з друзями. Війна внесла невизначеність у майбутнє та наділила роками очікування батька з війни, який зараз боронить країну в лавах ЗСУ.